Спартак - Рафаелло Джованьолі

В цей час прибув іще один подорожній, який, судячи з одягу, очевидно, був слугою. Він повів свого коня в стайню, де Порцій Мутілій дивився, як для нього в дорогу сідлають нового коня.

Привітавшись до Порція та Азелліона звичайним «Salvete», він поставив свого коня в одне із стійл з мармуровими яслами. Поки порався біля коня, до стайні зайшов поглянути на свого коня і відпущеник Манлія Імперіоза. Ляскаючи і пестячи коня, він, непомітно для Порція Мутілія та Азелліона, перезирнувся з слугою. Коли цей слуга кінчив поратися біля коня, то в дверях ніби вперше помітив відпущеника і скрикнув:

— О!.. Присягаюся Кастором!.. Лафреній!..

— Хто це? — швидко обернувся той. — Кребрік!.. Яким вітром занесло!.. Звідки їдеш?..

— А ти куди їдеш?.. Я — з Рима до Брундізія.

— А я з Брундізія до Рима.

Порцій Мутілій повернувся в бік слуги та відпущеника і почав крадькома стежити за їхньою розмовою. Ті одразу ж помітили, що він стежить за ними і прислухається до їхньої розмови, яку вони після перших вигуків вели півголосом. Проте Порцієві вдалося почути слова:

— Біля колодязя…

Потім слуга вийшов із стайні, а відпущеник залишився

біля свого коня.

Вийшовши з стайні, Порцій Мутілій сказав Азелліонові:

— Зачекай на мене тут… Я зараз повернуся.

Він підбіг до колодязя, який був позаду будинку і з якого звичайно брали воду для поливання городу, і причаївся з другого боку за цямриною.

Він пробув там хвилин три, коли почув кроки з лівого боку й інші кроки з правого боку будинку.

— Ну як? — спитав Лафреній, голос якого Порцій впізнав одразу.

— Я довідався, що мій брат Марбрік утік до табору гладіаторів, — поспішно півголосом відповів слуга, — то і я втік з вілли мого господаря і теж пробираюся туди.

— А я, — теж тихо промовив Лафреній, — під тим приводом, що треба сповістити Тіта Імперіоза про втечу з вілли всіх його рабів, їду до Рима забрати мого любимого сина Егнація, якого не хочу залишати в руках наших гнобителів. Потім разом з ним теж неодмінно втечу до табору нашого доблесного вождя.

— Ну, то прощай, не треба, щоб нас бачили разом; цей апулієць поглядав на нас підозріло.

— Я теж побоююся, що він за нами стежив. Прощай! Щасти тобі.

— Вірність!

— І перемога!..

Порцій Мутілій почув, як слуга і відпущеник розійшлися в різні боки.

Тоді він вийшов з своєї схованки, запитуючи себе здивовано, чи то і є та важлива таємниця, про яку він збирався дізнатись, і чи справді це є ті вороги, яких він надіявся викрити. Трохи подумавши над цією пригодою, він похитав головою, усміхаючись сам до себе, і почав прощатися з хазяїном заїзду. Потім Порцій скочив на коня і, давши йому остроги, помчав у напрямі до Барія, а Азелліон усе ще біг за ним і гукав:

— Щасливої дороги, хай боги оберігають тебе в путі!.. Дивіться-но!.. Дивіться!.. Як молодецьки він скаче! Який гарний він на моєму Артаксерксі!.. Прощай, прощай, Мутілію!..

Порцій Мутілій, в якому читачі вже, звичайно, впізнали вільнонародженого Рутілія і якого Спартак послав з дорученням до Катіліни, їхав собі далі і міркував над кумедним випадком, що трапився з ним на поштовому заїзді.

Надвечір другого дня Рутілій побачив хмару куряви, що стелилася за вершником, який їхав попереду. Рутілій, завжди обережний у дорозі, пришпорив свого коня і скоро наздогнав вершника. То був не хто інший, як Лафреній, з яким він зустрічався біля Барія на заїзді Азелліона.

— Здрастуй, — сказав відпущеник, навіть не глянувши, хто це його наздогнав.

— Здрастуй, Лафренію Імперіоз! — відповів Рутілій.

— Хто це? — здивовано обернувся відпущеник.

Упізнавши Рутілія і полегшено зітхнувши, він сказав:

— А, це ти, шановний громадянине!.. Хай оберігають тебе боги!

Щедрий душею, чесний Рутілій був зворушений тим, що відпущеник їхав до Рима викрасти свого сина і потім разом з ним тікати до табору гладіаторів. Деякий час він мовчки дивився на цю людину, та от йому спало на думку пожартувати з нею, і несподівано він сказав суворо:

— То ти їдеш до Рима викрасти свого сина з дому твоїх господарів і благодійників, щоб потім тікати з ним до табору осоружного розбишаки Спартака?!

— Я? — . Що це ти кажеш?.. — пробурмотів спантеличений Лафреній і страшенно зблід.

— Я вчора все чув, стоячи за колодязем на заїзді Азелліона, я про все знаю, лукавий і невдячний ти слуга… І в першому ж місті, до якого ми приїдемо, звелю тебе арештувати!

Лафреній спинив коня, Рутілій теж.

— Я ні в чому не признаюся… — глухо й загрозливо сказав відпущеник, — бо я не боюся смерті.

— І навіть розп'яття на хресті?

— Навіть цього… я знаю, як врятуватись.

— А як? — ніби здивувавшись, спитав Рутілій.

— Убивши такого донощика, як ти! — люто крикнув Лафреній і вихопив з-під сідла коротку, але важку залізну палицю. Та коли він, пришпоривши коня, ринувся на Рутілія, той голосно розреготався і крикнув:

— Гей, брате!.. Стій!.. Вірність і…

Лафреній лівою рукою зупинив коня і все ще з високо піднятою правою рукою, в якій тримав палицю, здивовано скрикнув: «О!»

_ 1?.. — запитально повторив Рутілій, вимагаючи од Лафренія відповідної частини паролю.

— І… перемога! — пробурмотів той, ледве отямлюючись від здивування.

Тоді Рутілій простяг йому руку і трикратним умовним натиском вказівного пальця правої руки на долоню лівої руки відпущеника засвідчив свою особу. Сам же він цілком заспокоївся і без жодного підозріння повірив, що цей товариш по подорожі належить до Спілки пригноблених.

Тепер обидва вершники обнялись і далі їхали, розповідаючи один одному про свої біди та нещастя.

— Ти, може, дивуєшся, як це я, вільнонароджений, продав себе ланісті в гладіатори? — сказав Рутілій. — То знай, що я народився і ріс у розкошах. Але, ставши юнаком, я загуляв, а мій батько програв у кості майже все наше добро. Мені було двадцять два роки, коли він помер; борги поглинули все, що він нам залишив, і ми з матір'ю зубожіли вкрай. Мене злидні не злякали, бо я був молодий, дужий, сміливий, але я боявся за свою бідолашну матір. Отоді, зібравши дванадцять-п'ятнадцять тисяч сестерцій — рештки нашого колишнього достатку — і додавши до них десять тисяч, одержані за продаж себе самого, я забезпечив моїй нещасній старенькій матусі безбідне існування до кінця її життя… Тільки заради цього я продав свою свободу, яку тепер, після восьми років страждань і небезпек, я вирішив відвоювати знову.

Вимовляючи останні слова, Рутілій хвилювався, голос його затремтів,