Світло Парижа - Елеонор Браун
Марджі хотіла заперечити, хотіла сперечатись, і не могла. У Себастьєнових словах було стільки шляхетності й відданості, що він подобався їй ще більше. Все про Себастьєна стало зрозумілим: його прагнення все спробувати, пережити кожен вечір достоту, боротьба зі сном і розумністю, його безмежна енергія. За п'ять років він хотів прожити все життя.
А чи Париж був таким для неї? Мить сонячного світла, перш ніж поринути назад, у темряву? Мала стільки радості, що не могла не думати, що буде потім. Її праця в Лібе була лише на три місяці, і минуло… Минуло понад два, так? Вона була здивована, що минуло стільки часу, І, думаючи про Себастьєна, зрозуміла, що пісок пересипається також і в її годиннику.
— Скільки тобі ще залишилось? — спитала вона, і в ній зростало напруження, схоже на страх.
— Лише кілька тижнів, — відповів Себастьєн, і вона могла мало не торкнутись жалю в його голосі.
Вони дивились одне на одного, сидячи на дивані, відблиски вогню танцювали на їхніх обличчях, прохолода, що загнала їх усередину, минула, перетворилась на тепло й печаль бесіди. У його обличчі вона бачила не тільки те, як він дивиться на вогонь зараз, а й те, як дивився на неї того дня, коли вони зустрілись. Як переконував, що вона мусить лишитись у Парижі, як поклав підборіддя на руки, коли слухав одного зі своїх друзів у кав'ярні. Те, як дивився на світло ліхтарів, коли вони блукали вулицями. І її спогади з'єднались із поглядом, яким він дивився зараз на вогонь, поглядом, що робив його нестримним. А він, мабуть, думав те саме про неї, тому обійняв і поцілував її, їхні тіла без жодного доторку спрямувались одне до одного, і лише їхні вуста зімкнулись. Вино, що вона випила за вечерею, доторк його одягу до шкіри, тепло каміну, смак його вуст — усе це так приголомшило Марджі, голова в неї паморочилась, наче вона щойно випила шампанського, і коли він притягнув її до себе, вона жадібно припала до нього.
Вони цілувались, доки їхнє бажання вкупі з вогнем стало нестерпним, і Марджі відхилилась, так, наче це було найсміливішим учинком у її житті, глянувши на нього, через голову скинула сорочку, яку він їй дав. Під нею була голою, відчула, як тіло відповіло рухові повітря. Він тільки одну мить не відривав погляду від неї, потім їхні очі зімкнулись, і Марджі затамувала подих. Невже він відмовляється від неї? Однак він відвів очі й обійняв її, вона бачила, як він дихав, довго й повільно, потім прошепотів щось французькою, відсторонився від неї та опустив вуста до її грудей.
Вона знала, що робить щось відважне, навіть шокуюче, але зовсім не соромилась. Натомість почувалась вродливою, жаданою й могутньою, наче не робила нічого недозволеного. І коли він зірвав рештки її одягу, вона стояла, гола, у світлі вогню, а за вікном шурхотів дощ. Він став перед нею на коліна, наче просячи її милості, і вона відчула себе відродженою.
— Маргеріт! — прошепотів він, і його дихання цілувало їй шкіру.
— Так, — відповіла вона й опустилась на коліна, щоб зустріти його.
Глава двадцять першаМадлен, 1999
Ми були на зборах комітету в домі Ешлі Хатавей принаймні десять тисяч років, я поводилась як дитина, тягнула матір за спідницю і благала її піти. Будинок Ешлі був таким, яким я його уявляла, коли б мене, ученицю шостого класу, попросили його намалювати. Коли в шкільному автобусі під час поїздки на природу я гралась у хірургічну лікарню, Ешлі завжди представляла жінку, що живе у великому будинку, одружену зі Скоттом Байо[99], з чотирма дітьми, що й сталося, як виявилось, у її справжнім житті. Ні, не те, що стосувалось Скотта Байо, але її чоловіком був симпатичний лікар, отже, подібностей вистачало. Всюди були родинні світлини, вони стояли на столі в передпокої, де всі ми лишили наші сумочки, вони вишикувались над сходами, що піднімались на другий поверх, досконалі чорно-білі світлини, на яких Ешлі в коротких кардиганах, а чоловіки убрані в светри, наче прийшли з візитом з п'ятдесятих років. Мідний присмак родини відчувався на язиці.
— Як же добре, що ти живеш тут так довго і допомагаєш матері, — сказала Ешлі, коли мати нарешті погодилась піти. Господиня взяла мене за лікті й послала повітряні цілунки обом моїм щокам. Я ж наморщила до неї лоба. В цьому була якась образа.
Я вирішила повернути єхидний їй комплімент своїм власним. — Дякую за гостинність. Твій будинок нагадує каталог Pottery Barn.
— Дякую, — відповіла Ешлі, ляснувши долонями перед грудьми, наче я повідомила її, що вона перемогла в конкурсі «Міс Америка». Я мусила знати: будинки, що нагадують каталог Pottery Barn, не набувають цих якостей випадково. Я хотіла обійняти її й сказати, що було б непогано, коли б маленький Грейсон вилив на килим шоколадне молоко, і побажати, щоб хоч раз у житті вона їла тістечко, не почуваючись за це