Хвороба Кітахари - Крістоф Рансмайр
Він приготувався почути наказ, заборону, коли, похитуючись, піднявся, переступив у трясучці турбулентності через кольби гвинтівок та солдатські чоботи, притулився лобом до скла бічного ілюмінатора і став дивитися вглиб. Але жоден з трьох десятків посланих до Моору солдатів не звернув на нього уваги. Жоден не говорив. Не намагався перекричати рев мотора. Не забороняв йому дивитися в глибінь.
Голі, осяяні сонцем, вапняково-білі, прослизали внизу під ними скелясті пустирища та плоскогір'я Кам'яного Моря, шумливим потоком котилися далеко внизу — назад, до Бранда, який був уже далеко, за рифами хмар. Зі скла… якби підлога гелікоптера була зі скла, такою прозорою, яким доку Моррісону хотілося в мріях бачити увесь світ, тоді, можливо, розчарований жовтошкірий пасажир розпізнав би в цій величезній панорамі натяк на вільний політ. А так він тільки залишив на склі жирні сліди своєї шкіри, ледь помітні помутніння, і невідривно дивився вниз на безживну кам'яну пустелю.
Іноді йому здавалося, що він упізнає кари, скельні урвища та снігові поля: там унизу, біля підніжжя цього стовпа, біля підніжжя цього урвища, там унизу, цим схилом, він ішов і їхав разом з Лілі й татом, вчора, тоді, в іншому, давно минулому часі.
Але зараз!.. Йому здалося, що він падає. Вони падають! Він шукав опори, схопився за порожнечу. Солдат, що сидів у нього за спиною, щось крикнув. Він не збагнув ані слова. Коса лінія обрію прорізувала ілюмінатор, перекинулася, стала вертикаллю. Берінг відчув, як власна інертна вага норовить відірвати його від цього видовища. Він до крові розбив руку об гострий металевий виступ і в останню мить таки знайшов надійну опору. Горизонт знову ліг паралельно руху машини. Падіння було лише пілотажною фігурою, петлею спуску на нижчу висоту. Тінь гелікоптера мигтіла понад вигинами скель — і раптом усі солдати кинулися до бічних ілюмінаторів.
Там унизу, краєм продовгуватого фірнового поля, бігли до укриття сім чи вісім чоловік, ховалися за валунами, у панінці заповзали до кам'яних щілин та ям, аби лише втекти від бойової машини, яка летіла від сонця прямо на них.
У секторі обстрілу залишилися тільки корова, плямиста, коричнева з білим, надто велика й важка — така швидко не втече. В не меншій паніці, ніж її погоничі, вона, тягнучи за собою мотузку, незграбними стрибками квапилася до сніжного поля і, щойно ступивши на нього, в ту ж мить провалилася по саму шию. Її ревіння потонуло у фонтанах крижаних кристалів, що зметнулися попід вертольотом.
Солдати сміялися — над панікою ковбоїв там унизу, над застряглою серед снігу коровою… а дехто, напевно, сміявся й від полегшення, тому що капітан не дав наказу атакувати. Сміючись, вони знову впали в небесну синяву: пілот змінив курс. У Армії є важливіші справи, всякі жалюгідні крадії худоби її не цікавлять.
А потім, ось щойно далекий і мерехтливий, як міраж, назустріч їм з гір немовби нісся водний потік, фіорд, обрамлений кам'яними кручами та очеретом. Озеро. Щойно вони були ще глибоко в Кам'яному Морі, а нині вже мчать високо над зеленими хвилями, і попереду розбігаються блискучі сліди повітряних вихорів, і вже повертається перед очима Сліпий берег, тераси каменоломні… З висоти все виглядало легким і блискучим: Великий напис, що занепадав, немовби вирізаний з шовкового паперу, іржаві важелі транспортерів біля відвалів породи, далі набережна, руїни «Бельвю» — все виникало й зникало під ними… водолікарня, каштанова алея, «Ґранд-готель», білі стіни у по-осінньому прозорому світлі. Світлий і легкий, мов пушинка, сяючий, ніби здавна обітований край, біг моорський берег назустріч Охоронцю, що повернувся додому. Але раптом безодня явила йому одну-єдину картину, яка говорила, що він спізнився.
Над пароплавним причалом здіймався смолисто-чорний димовий гриб, а серед цього диму в язиках полум'я лежала «Ворона», лежав символ Собачого Короля, мистецький витвір Берінга, перевернута, із роззявленим дзьобом капота. Там унизу, оточений витріщаками, безсилими помічниками чи паліями, так близько до води і все ж у непогасному вогнищі, горів єдиний лімузин, що роз'їжджав моорськими вибоїнами в роки Оранієнбурзького миру, горів, як може горіти тільки заправлена пальним і мастилом машина, з усім її пластиком, ефектною білою ґумою і леткими, легкозаймистими фарбами.
Захід на посадку, неповоротке, неквапливе приземлення на плацу перед секретаріатом здалися Берінгові нестерпно повільними. Навіть роззяви, які вже необзирці бігли з причалу на плац, до нової сенсації, і ті були мало не швидші від гелікоптера. Берінг бачив, як вони біжать, і зупиняються, і дивляться вгору, і біжать далі. А мали б лопатами кидати у вогонь пісок, пісок і землю! Ну, швидше вниз, швидше! Чому пілот зараз не послав машину в піке, як допіру через цих жалюгідних злодюг? «Ворона» ж горить!
А солдати? Невже не розуміють, що саме зараз, цієї миті, вони вкрай потрібні на причалі? Берінг хотів показати їм свій палаючий витвір, птах у вогні, і ткнув пальцем униз, тріснув кулаком по склу ілюмінатора, по металевих ребрах холодної броні. Але солдати бачили й значно гірші речі, ніж палаюча автівка, і кивали, і сміялися, доки один із них, уже при посадці, не збагнув, що цей жовторотий цивільний вийшов із себе — чи то від злості, чи то від жаху. Він схопив розлюченого Берінга за рукав, намагаючись посадити його на лаву до солдатів. Hey, man! Cool, man! Sit down, man! — а потім прогавкав і команду тутешньою мовою, різкий звук, який означав те саме: Сиди!
Але Берінга вже було не втримати. Він вирвався з рук солдата, спіткнувся об ящик з набоями, коли машина торкнулася землі, вдарився головою об чиюсь каску, упав солдатам під ноги, піднявся, проштовхнувся до відчиненого вже люка — і серед перших вискочив у хмару пилу на плацу.
Там, немов у піщаній бурі серед пустелі, стояв моорський секретар, привітно розмахуючи милицею, а другу руку, чи то козиряючи, чи то притримуючи зелений кашкет, притискав до скроні. Нікого з моорських у пиловій хмарі видно не було.
