Мати все - Люко Дашвар
– Тут, тут… – дівчина вже йшла двором за мазанку, а там – вишні, вишні.
Стас плентався слідом, обережно притуляв до себе дитинку і думав, що якби минулої восени вагітна Ліда не бігала, як навіжена, то оце зараз Стасова дитинка у нього на руці сиділа б.
– Зачекай! Куди мене ведеш? – гукнув дівчині. – До босяків цих?… Ох, я ж їх обшукався! А вони, бач, куди забігли…
Дівчина стояла під вишнею. Глянула на Стаса гірко. Присіла. І Стас побачив у високій траві невеличкий дерев’яний хрест.
– Тут Рая… – сказала дівчина. – Тиждень тому померла… Пологи передчасні… Почалися несподівано… Й до лікарні не довезли… Платон у селі, а у тебе – дитинка їхня.
Стас ледве встояв. Очима у хрест.
– Та ти що! Ти що! Та як же… Молода така… Ти… Оце ти мене прибила… – уже пошепки.
Сили в землю покотилися, руки такі слабкі, що не втримати те дитя. Відхилив край пелюшки, глянув у крихітне личко – і очам не повірив. Ліда… Мала Ліда, що так на свого батька схожа. Притис немовля до себе.
– Оце так розклáд, йо… – коліна підігнулися. На траву поруч із дівчиною опустився. – А Платон де? Чому дитинка у тебе? Що тут… Ти хто така?
Дівчина показала вдалечінь, Стас побачив поміж ярами дахи кількох хат.
– Платон у селі. Дім будує…
– Дім? Він що – геть збожеволів? Дитя залишив…
– У Платона своя доля, а я знала…
– Що?
– Що ви приїдете…
Стас здригнувся, із безпорадною люттю зиркнув на дивну дівчину.
– Ну! Приїхав! І що від того? Що я можу зробити? Де Платон? Де?!
Підхопився. Нахилився до дівчини, обережно переклав дитинку на її руки. Знову в личко немовляті зиркнув.
– Хлопець?
– Дівчинка…
– Авжеж… Ще одна Вербицька! Ну… Я пішов…
Вона кивнула і всміхнулася. Наче благословила.
Стас котився з пагорба до яру, сліз не стримував. От босяки блаженні. Догралися, чорти б їх! Ну нащо їм усе те треба було?! Ну нащо?! Чого хотіли? Що знайшли?
У яру сховалося від стороннього ока велике колись село. Про це мовчали дахи напівзруйнованих будинків на околицях, та обабіч єдиної вулиці вмостилися кілька відновлених, підфарбованих і причепурених осель із квітниками перед парканами. У дворах квоктали кури, рвали ланцюги собаки, із відчинених вікон пахло чимось надзвичайно смачним, а біля колодязя сидів… Платон у самих шортах. Довге чорне волосся по плечах, борідка куца. Босий…
Стас побачив його здалеку, затремтів, розмазав сльози долонею – ну досить, досить! Треба заспокоїтися, бо ще налякає хлопця. Із ним зараз особливо обережно треба. Рая… Про Іветту як сказати? І щоби хоч якось упоратися з несподіваним, бурхливим хвилюванням, Стас зірвався, побіг до колодязя. Кричав біжучи:
– Платоне! Блін, Платохо! Ти?!
Підбіг, обійняв. Платон ледь устиг на ноги зіп’ятися.
– Платоне! Привіт, друже! Це ти? – торохтів, бо щойно придумав, ніби їхав кудись у справах, зупинився води напитися, а тут – бац! – Платон!
Стискав хлопця в обіймах, гарячково добирав слова – а далі що казати? Платон обережно відсторонився, глянув на Стаса, наче й не здивувався, сказав:
– Стасе. Хочеш побачити дім, який я будую?
– Веди. Подивимося, – розгубився Стас.
Вони йшли гарячою від сонця вулицею, і Дезінфікатор зловив себе на думці, що хоче роззутися. Зупинився, скинув черевики. Утопив босі ступні в розпеченій пилюці – аж плечі розправилися. Жива земля цілувала п’яти, насичувала тіло життєдайною енергією. Стас ошелешено прислухався до власного тіла:
– Ех, не хочеться про погане…
Платон сумно всміхнувся:
– Мама померла. Ти знав? Померла і покликала до себе Раю. Але ми встигли зробити одне моє діло.
– Яке?
– Народити дитину, – сказав Платон. – Хіба ти забув? У чоловіка лише три справи: народити сина, посадити дерево і збудувати дім. Ти вже зробив?
– Ну… Я в процесі, – пробурчав. Скоса зиркнув на Платона. Кепський у нього вигляд. Здалеку здалося – ніби змужнів, засмагнув, а оце як придивитися – блідий, сумний і далеко… Десь так далеко, що і не дотягнутися до нього. Як би його додому забрати?! До лікарні чи ще там куди…
– Я подумав, що про сина наплутано, – сказав Платон. – Бо ж є такі мужчини, що від них виключно дівчатка народжуються. Тому вважаю, одну справу вже зроблено. Дерев ми з Раєю теж насаджали досхочу. Їли вишні і кидали в землю кісточки. Хай буде багато вишень. Це ж добре?
– Добре…
– Одна справа лишилася. Дім. Добудую і піду. До мами з Раєю. Вони вже й зачекалися… Я відчуваю…
– Не про те, Платоне, думаєш. Тобі дитинку треба доглядати, а ти з тим домом… Не потрібен тобі зараз дім. До того ж…
Стас хотів нагадати, що після Іветти залишилася велика квартира на Подолі, що треба забирати дитинку, стрибати в «тойоту» і швидше геть, бо тут посеред ярів ще й дитинка загнеться, та Платон сказав:
– А ніде ж не сказано: збудуй дім для себе. Чи дитинку народи… для себе. Просто сказано – народи, посади, збудуй. Я не для себе будую. Прийде хтось – і є дах. Хіба не так?
– Не знаю, – зізнався Стас. – Може, й так, та нормальні люди в першу чергу важливішу справу вибирають. Тобі зараз дитя треба зберегти…
– А тут таких охочих аж дві жінки. І гарні. Сильні… Від них теплом віє. Тітка Алла Залусківська все в мамки проситься. І тітка Рая… Я попервах вирішив, що коли Рая – то, мабуть, це чогось варто, а потім зрозумів… – Платон зупинився, став до Стаса лицем. – Ти ж за нашою дитинкою приїхав?
Стас закам’янів, дрібно-дрібно закліпав повіками. Кивнув ошелешено:
– Так…
Платон обернувся до напівзруйнованої давньою пожежею хати – тільки й лишилося, що чотири стіни без даху.
– Тут будую…
– Ого… Та тобі тут півжиття колупатися.
– Мені Марк допомагає, – сказав Платон, пішов до двору. – Марку! Марку! – гукав.
Із розваленої хати вийшов молодий мужчина одних зі Стасом років – а не дурник, одразу видно. Цигарка в зубах, у руці кельма і цеглина. Що, і справді, будує?
– Це Марк, – сказав Платон. – Він відігрів нас із Раєю, коли ми вийшли з дому і відразу дуже замерзли. Там… була така лавка… У парку… Я сидів на лавці, а Рая дістала з рюкзака такий смішний светрик… із Міккі Маусом… Обмотала ним мої ноги і плакала… А Марк повів нас… І ми пішли за ним… А потім він пішов із нами…
Марк викинув цигарку, простягнув Стасові руку:
– Привіт! Третім будеш?
Цілий божий тиждень Стас гнув спину на будівництві
