Війна і мир 1-2 - Лев Миколайович Толстой
— Mais vous me méprisez, vous si pure, vous ne comprendrez jamais cet égarement de la passion. Ah, ce n'est que ma pauvre mère…[355]
— Je comprends tout[356], — відповіла княжна Марія, журно усміхаючись. — Заспокойтеся, мій друже. Я піду до батька, — сказала вона й вийшла.
Князь Василь, загнувши високо ногу, з табакеркою в руках І нібито вкрай розчулений, нібито сам жалкуючи і сміючись зі своєї чутливості, сидів з усмішкою зворушення на обличчі, коли ввійшла княжна Марія. Він квапливо підніс пучку табаки до носа.
— Ach, ma bonne, ma bonne[357], — сказав він, встаючи і взявши її за обидві руки. Він зітхнув і додав: — Le sort de mon fils est en vos mains. Décidez, ma bonne, ma chère, ma douce Marie, qui j'ai toujours aimée, comme ma fille[358].
Він відійшов. Справжня сльоза заблищала на його очах.
— Фр… фр… — фиркав князь Микола Андрійович.
— Князь від імені свого вихованця… сина, робить тобі пропозицію. Чи хочеш ти, чи ні бути дружиною князя Анатоля Курагіна? Ти кажи: так чи ні! — закричав він, — а потім я залишаю за собою право сказати й свою думку. Так, свою думку, і тільки свою думку, — додав князь Микола Андрійович, звертаючись до князя Василя і відповідаючи на його благальний вираз. — Там чи ні?
— Моє бажання, mon père, ніколи не покидати вас, ніколи не розділяти свого життя з вашим. Я не хочу виходити заміж, — сказала вона рішуче, глянувши своїми прекрасними очима на князя Василя й на батька.
— Дурниці, безглуздя! Дурниці, дурниці, дурниці! — насупившись, закричав князь Микола Андрійович, узяв дочку за руку, пригнув до себе і не поцілував, а тільки, пригнувши свій лоб до її лоба, приторкнувся до неї і так стиснув руку, за яку він тримав, що вона скривилася і скрикнула.
Князь Василь встав.
— Ma chère, je vous dirai, que c'est un moment que je m'oublierai jamais, jamais; mais, ma bonne, est-ce que vous ne nous donnerez pas un peu d'espérance de toucher ce coeur si bon, si généreux. Dites, que peut-être… L'avenir est si grand. Dites: peut-être[359].
— Князю, те, що я сказала, є все, що є в моєму серці. Я дякую за честь, але ніколи не буду дружиною вашого сина.
— Ну, й кінець, мій дорогий. Дуже радий тебе бачити, дуже радий тебе бачити. Іди до себе, княжно, йди, — казав старий князь. — Дуже, дуже радий тебе бачити, — повторював він обіймаючи князя Василя.
«Моє покликання інше, — думала сама собі княжна Марія, — моє покликання — бути щасливою іншим щастям, щастям любові і самопожертви. І хоч би чого мені це коштувало, я зроблю щастя бідної Amélie. Вона так пристрасно його любить. Вона так пристрасно кається. Я все зроблю, щоб влаштувати її шлюб з ним. Коли він не багатий, я дам їй багатство, я попрошу батька, я попрошу Андрія. Я така буду щаслива, коли вона буде його дружиною. Вона така нещаслива, чужа, самотня, без підтримки! І, боже мій, як пристрасно вона його любить, коли вона так могла забути себе. Може, і я зробила б те саме!..» — думала княжна Марія.
VI
Довго Ростови не мали звісток про Миколеньку; лише в середині зими графові було передано листа, на адресі якого він упізнав синову руку. Одержавши листа, граф злякано і квапливо, намагаючись не бути поміченим, навшпиньках пробіг до свого кабінету, зачинився і став читати. Анна Михайлівна, дізнавшись (як вона і все знала, що робилося в домі) про одержання листа, тихим кроком ввійшла до графа і застала його з листом у руках; граф ридав і разом сміявся.
Анна Михайлівна, незважаючи на те, що справи її покращали, все ще жила в Ростових.
— Mon bon ami?[360] — запитливо-журно і з готовістю на всяке співчуття промовила Анна Михайлівна.
Граф заридав ще дужче.
— Миколенька… листа… поранений… бу… був… ma chère… поранений… голубчик мій… графинечка… в офіцери підвищений… хвалити бога… Графинечці як сказати?..
Анна Михайлівна підсіла до нього, обтерла своєю хусточкою сльози з його очей, з листа, закапаного ними, і свої сльози, прочитала листа, заспокоїла графа й вирішила, що до обіду й до чаю вона підготує графиню, а після чаю розповість усе, коли бог їй допоможе.
Весь час обіду Анна Михайлівна говорила про чутки війни, про Миколеньку; спитала двічі, коли одержано було останнього листа від нього, хоч знала це й раніш, і зазначила, що дуже легко може статися, й нині прийде лист. Щоразу, як при цих натяках графиня починала непокоїтись і тривожно поглядати то на графа, то на Анну Михайлівну, Анна Михайлівна зовсім непомітно зводила розмову на Незначні речі. Наташа, з усієї родини більше за всіх обдарована здатністю відчувати відтінки інтонацій, поглядів і виразів облич, з початку обіду насторожила вуха і знала, що щось є між її батьком і Анною Михайлівною і щось відносно брата, і що Анна Михайлівна підготовлює. Незважаючи на всю свою сміливість (Наташа знала, яка чутлива була її мати до всього, що стосувалося вістей про Миколеньку), вона не наважилась за обідом спитати і від неспокою нічого не їла і вертілась на стільці, не слухаючи зауважень своєї гувернантки. По обіді вона прожогом кинулася наздоганяти Анну Михайлівну і в диванній з розбігу впала їй на шию.
— Тітусю, голубонько, скажіть, що таке?
— Нічого, друже мій.
— Ні, серденько, голубчику, люба, персику, я не відчеплюся, я знаю, що ви знаєте.
Анна Михайлівна похитала головою.
— Vous êtes une fine mouche, mon enfant[361], — сказала вона.
— Від Миколеньки лист? Напевно! — скрикнула Наташа, прочитавши ствердну відповідь на обличчі в Анни Михайлівни.
— Але, ради бога, будь обережнішою: ти знаєш, як це може вразити твою maman.
— Буду, буду, але розкажіть. Не розкажете? Ну, то я зараз піду скажу.
Анна Михайлівна стисло розповіла Наташі зміст листа з умовою не казати нікому.
— Чесне, благородне слово, — хрестячись, казала Наташа, — нікому не скажу, — і зараз же побігла до Соні.
— Миколенька… поранений… лист… — промовила вона урочисто і радісно.
— Nicolas! — тільки вимовила Соня, миттю бліднучи.
Наташа, побачивши враження, справлене на Соню звісткою про братову рану, вперше відчула весь тужний бік цієї звістки.
Вона кинулась до Соні, обняла її і заплакала.
— Трошки поранений, але підвищений в офіцери; він тепер здоровий, він сам пише, — казала вона крізь сльози.
— От видно, що всі ви, жінки, — плакси, — сказав Петя, рішучими великими