Шляхом бурхливим - Григорій Олександрович Бабенко
Тепле повітря повне пахощів трав, чебрецю, деревію. Смуга тирси білими хвилями біжить перед подорожніми. По балочках купчаться кущі дикого мигдалю. Наче молода у весільному вбранні, стоїть кущ білоквітного таволожнику. Вітер підіймає намітку з таволожнику й білосніжними пелюстками розсипає її по траві.
Сонце пече дужче. Вози риплять, амфори на возах похитуються й легенько стукаються череватими боками. Бородатий, з облупленим червоним носом скит сидить на передньому возі. Широкою спиною він сперся на амфору, а ноги звісив на війя. Він дрімає, клює носом і гугнявим голосом гукає на воли. Воли йдуть нешвидкою ходою, а з морди в них, як блискуче павутиння, висить і теліпається слина. Коло воза, висолопивши язика, біжить сірий собака.
Попереду валки їдуть на конях Калікрат, Торбасай і молодий скит, що стояв на кручі на варті коло факторії. Трохи ззаду – Олек-сандер, Рудий і Діодор. За возами їде решта скитів. Видко було, що скити і на конях, і в степу свої люди, але цього не можна було б сказати про греків. Особливо погано сидів на своїй лошиці Діодор. Лошиця була мати того стригунця, що задушив Рудий. Вона сумувала, обертала голову назад і голосним іржанням кликала сина.
Рудий довго мовчки дививсь на Діодора, наче пригадуючи щось, потім вишкірив білі зуби, засміявся й сказав:
– Ти сидиш на коні, як собака на халабуді.
Діодор відповів на це цілою гамою добірної самоської лайки, але сіль її пропала для скита, бо він не розумів грецької мови. Зачіпати ж по-скитському Рудого серед степу Діодор вважав для себе за небезпечну річ. Олександер і рудий ватаг їхали попліч і балакали, а ззаду їх тюпав на своїй лошиці Діодор.
– У нас тепер є досить невільників, – казав Рудий, – цієї осени ми добре пошарпали міста за Бористеном13. Перепало проте й сколо-там, бо там і баби такі, що дряпаються; але нічого не зробиш: треба ж юнацтву колись покуштувати ворожої крови.
Олександер замолоду служив у гоплітах14, йому часто доводилось брати участь у бійках і бачити кров, але пити кров людську – це було щось таке бридке, огидне, чого ніяк не міг зрозуміти грек. «Варвар!» – з презирством подумав він.
– Що ж, солодка кров людська? – з іронією спитав грек скита.
– Ні, солона… – не помічаючи іронії, спокійно відповів той. – А ти хіба не куштував крови? Хіба у вас молодь не п’є ворожої крови?
– Ні, у нас цього не водиться.
– Що ж у вас робить молодь? Хіба у вас не знають, що з кров’ю ворога можна добути його силу й одвагу?
– Ні, ми не знаємо цього. А молодь наша набуває сили тим, що гуляє у військові гри, кидає диска, бореться, бігає наввипередки. А тому, хто поборе всіх або випередить, дають лаврового вінка.
– Що дають?
– Лаврового вінка. Це – листя з дерева.
Щире здивування виявилось на обличчі скита.
– Що ж він робить із цим… як ти кажеш… Лавровим вінком…
– Він уквітчує ним голову.
Дивуванню скита не було кінця-краю.
– І це завжди так робиться?
– Завжди.
«Баби!» – з презирством подумав скит. – А в нас тому, хто вб’є ворога, дають вина, а той, що не вбив, сидить та слину ковтає.
– Нам вино не в дивовижу. Ми п’ємо вино щодня.
– І крамарі п’ють? – лукаво підпустив крамареві скит.
Цього разу грек не помітив іронії.
– І крамарі… Вино щодня ми даємо навіть невільникам.
– О! – здивовано сказав скит.
Розмова урвалася. З-під коней вихопивсь табунець куропатви, пролетів понад могилою й упав в тирсу. На могилу вискочив сайгак, подививсь на подорожніх, крутнув горбоносою головою й збіг з могили. Довго ще було видно жовту сайгакову спину, коли він, наче човен, пірнав у траві.
Грек скоса дививсь на бородате обличчя скита, на якесь волосся, що довгими пасмами звішувалось з вузди, волочилося по траві й билося коневі об коліна. Потім він перевів погляд на сагайдак скита, що теліпавсь йому на поясі. Цей сагайдак надовго спинив увагу грека. Сагайдак було обтягнуто якоюсь білою блискучою шкурою, і грек ніяк не міг добрати, що то була за шкура, бо такої йому ще ніколи не доводилось бачити.
– Що це? – спитав він скита.
– Де? А… – зрозумів він. – Це сагайдак.
– Бачу… Я не про те: що то за шкура на ньому?
– Шкура. Це – людська шкура.
– Тьху! – плюнув Діодор, що ввесь час їхав мовчки й не брав участи в розмові. Він ударив п’ятами по крутих боках лошиці й поїхав до молоді, що вже далеченько їхала попереду.
– Собака на халабуді скаче, – засміявсь йому вслід Рудий.
– Як людська шкура? – спитав Олександер і навіть спинив коня. – Ти що ж… – запнувся він. – Облупив людину?..
– Облупив. Це шкура доброго вояки, – мрійливо сказав скит і ласкаво помацав сагайдака рукою. – Слухай, елліне… – він теж спинив коня й поклав руку грекові на коліно.
Кінь скитів обнюхав Олександрового коня, заіржав і став дибки.
– Стій! – міцною рукою осадив коня скит. – Слухай, елліне… Я був ще зовсім молодий парубок, коли ми якось із товаришами вистежили в степу ватагу сарматських мисливців. Три дні й три ночі йшли ми за ними, поки наздогнали їх коло Танаїсу. Нас було небагато, менш, як сарматів, але ми вночі підкралися до їхнього табору й перерізали всіх. Усіх, крім одного. Він вихопився з бійки й утік. Ми знали, що кочовище його роду було недалеко від того місця, де зчинилася бійка. Це був їхній князь, і рід його завжди ворогував із нами. Коли б йому пощастило перебратись через річку, він кинув би за нами наздогін усе таборище на свіжих конях, і наші кістки досі біліли б серед степу. У мене був кращий за всіх кінь, і я, ледве розвиднилось, подавсь услід за сарматом. Я наздогнав його коло броду. І він проте не втік од моєї стріли. Я одрубав йому голову й облупив шкуру з правої руки.
– Гей, чого стали! – гукнув погонич, що під’їхав і вперся волами в коней грека й скита, наче йому не
