Дожити до весни - Надія Павлівна Гуменюк

буде повторювати своє «не знаю», то цей візит нічогісінько не дасть. За номером два в нашому списку – готель. Але й він відпадає. Через відсутність тих таки документів і грошей. Третьою запишемо лікарню. Тільки ж кого із травматологів такої пори та ще й у суботу знайдеш у нашому любому сонному провінційному граді? Зостається лиш одна адреса – наша з Бароном. Ми живемо майже поряд, за кількасот метрів від залізниці, тому й виходимо на вечірні прогулянки вздовж колій. До того ж я трохи знаюся на травмах, хоч на лаври лікаря-травматолога й не претендую. Переночуєте, відпочинете, а завтра… Ранок покаже. То як вам четверта пропозиція? Приймається?

– А хіба є ще й п’ята? – спробувала всміхнутись Анабель.

– Агов! Інші пропозиції є? – чоловік визирнув з автівки, ніби й справді сподівався побачити чергу людей, які б навперебій викладали свої пропозиції. – Ну, немає то й немає! – Він нібито розчаровано стенув плечима, хряснув дверцятами й натиснув на стартер. – То як?

– Доведеться ризикнути, – погодилася втомлено.

– От і добре, пані інопланетянко!

Господи! Що вона говорить? Куди їде? Хто цей чоловік, який знайшов її у вечірньому тумані, на цій загубленій серед безконечних колій залізничній платформі? Звідки й навіщо він явився? Хто його послав? Який іще несподіваний поворот підготувала їй доля?

13

Тільки-но розплющила очі, капловухий рудий котисько, що волохатою грілкою тулився до її голови, спритно зіскочив з подушки, продефілював до дверей і штовхнув їх лапою. Не встиг ще котячий хвіст заховатися за дверима, як із-за них почувся докірливий чоловічий голос.

– Що, розбудив уже, рудий ледацюго? Авжеж, розбудив – з твого хитрого вусатого писка бачу. Хіба ж я не просив тебе не липнути до нашої гості, дати їй спокій і не вимуркувати на вушко всі свої нестримні котячі фантазії? Ну гаразд, що зроблено, те зроблено. А де їй умитися, зачесатися, не сказав? Звісно ж, ні. Це я мушу за тебе робити. І не заперечуй, не виправдовуйся, не муркай мені тут хтозна-що. Лютий! Геть лапи від тарілки! Ти мене чуєш?

Кіт голосно нявкнув, наче й справді заперечував господареві. Пролунав голосний дзенькіт (ніби покришка від каструлі впала), а за ним – кроки й енергійний стукіт у двері.

– Доброго ранку! Мій кіт говорить, що ви вже прокинулися. Це правда? Тоді час до сніданку готуватися. Всі вигоди поруч: з кімнати вийдете – одразу двері навпроти. Та в нас тут не Версальський палац, у наших апартаментах якби й хотіли, то не заблукаєте.

Оглянула кімнату, в якій так несподівано довелося заночувати. На всю стіну, від канапи й до дверей, – шафа, завалена книжками, втиснутими у два невпорядковані за форматом ряди, а зверху, на антресолях, накиданими стосами аж до стелі. За скляними дверцятами вузького пенала – полички із різних розмірів і кольорів дзвониками та керамічними фігурками. Цілком імовірно, що фігурки – це також стилізовані дзвіночки з прихованими в середині маленькими бовкалами (вона вже бачила такі). Мабуть, хтось у домі їх колекціонує. В ніші шафи – невеликий телевізор.

Опустила ноги на тканий хідничок – і біль у коліні миттєво нагадав про себе. Як же доклигати до тих вигод? Щойно та думка проскочила, як погляд упав на поставлені біля канапи милиці, а поруч з ними, на дерев’яному бильці, смугастий махровий халат.

«Це ж треба! Який передбачливий чоловік!» – подумала. Прошкутильгала до невеликого квадратного коридорчика, з якого круті східці вели нагору, – вочевидь, там була спальня (чи спальні?). А двері до обіцяних вигод справді навпроти, ще три підскоки на милицях – і вона біля них. Душова кабінка, умивальник, над ним кругле дзеркало та скляна поличка. На поличці – мило, зубна щітка, пінка для гоління, чоловічий дезодорант. Жодного натяку на присутність жінки. Прибрав усе, що могло б про неї нагадати, чи й справді живе самітником? Утім, що їй до того? Просто констатація факту. За стіною пронизливо засвистів чайник. Отже, кухня поруч. Авжеж, апартаменти такі, що не заблукаєш.

– Лютику! Ти готовий? Ідемо частувати нашу гостю, – почулося з кухні, щойно вона вмостилася на канапі. – Ні-ні, їжу не понесеш і не пхай сюди свого хитрого рудого писка! Хто з нас ловелас? Ти чи я? От і бери те, що належить нести справжньому ловеласові. Куди брати? В зуби, Лютику, в зуби! Який же ти нездогадливий!

Анабель глянула й ледь не розреготалася. З-за дверей поважно виплив кіт із гілочкою сріблястих котиків у зубах, а за ним зайшов чоловік із тацею в руках. Чоловік спритно підчепив ногою круглого столика біля шафи, підсунув його до канапи, поставив на нього тацю з омлетом, чаєм і канапками, вирвав із котячих зубів вербову гілочку, яку той тепер ніяк не хотів віддавати, і простягнув Анабель.

– З неділею будьте здорові! Як вам спалося? Не дуже діставав цей рудий волоцюга? Чомусь його до вас як магнітом тягне. Я кілька разів виставляв упертюха за двері, але спробуй такого прогнати. Характер!

– Ну що ви! Він такий симпатичний! До того ж… Це неймовірно, але здається, він мене майже вилікував. Учора голова тріщала від болю, а зараз тільки ледь-ледь паморочиться.

– О, мій Лютий такий! І це, завважте, всього-на-всього за один-єдиний сеанс. А що то буде за тиждень! Чого ви так здивувалися? Вам обов’язково треба полежати хоча б