Дожити до весни - Надія Павлівна Гуменюк

людиною, то сказала б цьому нещасному те, що зрозуміла за своє довге життя. Добрий чоловік і для некоханої жінки буде добрим. Бо кохання, ця юнацька пристрасть, це гаряче збурення крові та божевільне шаленство, яке штовхає в молодості на неймовірні вчинки та витворює неймовірні ілюзії, лише підсилює сутність людини, але не змінює її. Одружившись з Марійкою, він все одно був би недобрим. Із часом знайшлися б причини і для дорікань, і для байдужості, і навіть для помсти. Може, за те, що не зробив би з нею такої кар’єри, як із полковницькою донькою. Може, вона комусь надто привітно всміхнулася б. Може, не стала б ідеальною господинею і варила б не такий борщ, як йому хотілося б. А може, із часом стала б не такою стрункою, як у юності, або якогось дня одягла б сукню, яка йому не подобається… У таких, як він, для нелюбові та злоби виправдань багато. Мабуть, тонка Марійчина душа відчула цю його особливість, тому підсвідомо й вибрала Луку, а не його.

Якби я була людиною, то він почув би це з моїх уст. Якби він любив музику, то почув би це з моїх струн. Але ж я скрипка, яка тільки мовчала й слухала.

***

План помсти визрів у Хромова блискавично. Того дня він привіз до училища свого Кіма. Хлопець, його пізній одинак, розманіжений нещасною мамою, яка сподівалася заслужити хоча б синову любов, марив кінославою. Задатків для цього в нього – як кіт наплакав:

і зовнішністю не вдався, і талантом природа не обдарувала. Тож вирішено було розпочати із режисерського відділення в училищі, де його трохи підтягнуть і підготують, а там і до столичного інституту кінематографії можна буде податися.

Казимир Хромов ішов до кабінету директора, щоб засвідчити свою непересічну особу, і раптом побачив Луку. «Як же Баскаль постарів!» – подумав. А тоді ворухнулася чорна зловтіха: «Недовго ж він тішився своєю Марійкою. Так йому й треба!» Втім, зі своєю дружиною Казик прожив так само недовго. Але Баскаль усі ці роки любив, а він – ні. Його охопила така спопеляюча злість, що аж в очах потемніло. За лікоть Луки трималася світлокоса дівчина. Здогадався, що то його внучка. Не Марійчина, а лиш його, донька його покійного сина.

Повернувся додому, а на кухні радіо голосом Луки його зустрічає. Та що ж це за день такий?! І що ж це за знак такий?! Прислухався до інтерв’ю. Лука розповідав про своє життя, про улюблену внучку, яка вже мало не на всіх інструментах грає, про свою вдачу та про музичні інструменти, яких зібралося стільки, що можна музей відкривати, про червону скрипку Ніколя Люпó, що дісталася йому ще від французького предка і яку в нього не раз хотіли то поцупити, а то купити, але він її ні за які гроші ніколи нікому не продасть, бо вона йому дуже дорога. Продати скрипку – однаково, що зрадити друга.

– Не продаси, то віддаси, – криво посміхнувся Казимир. – Віддаси все, що так любиш. Залишиться тільки ненависть. Ненависть і злість, які перетворять твоє життя на пекло.

Він майже місяць приїжджав до училища й через віконце «Волги» спостерігав за студенткою Баскаль. Спостерігав і прослуховував. Знав про неї все. Зокрема й те, що кожної суботи після занять вона мчить на автостанцію і їде до свого старого Баскаля. Шостого грудня він мав утілити свій розписаний за пунктами план. По-перше, підібрати перед автостанцією малу й відвезти до свого недоумкуватого брата. Тьоха місяць тому, після смерті баби Катерини, зостався сам. Щось із ним треба вирішувати, кудись здавати, бо вже зашився брат по самі вуха. Зробить йому подарунок – хай потішиться, він же, бідолашний, ніколи не мав жінки. А якщо підсадити дівчину на наркотики, то, може, вона й залишиться при тому дурникові, буде його доглядати. Тоді й проблема з ним вирішиться. По-друге, треба буде поїхати до хутора, зупинитися на відстані, одягти маску, трохи провчити Луку, відплатити за минуле й забрати скрипку. По-третє, заховати кляту «червону панну» до пори до часу, а тоді знайти якийсь спосіб вивезти її і продати. На антикварних аукціонах за такі речі платять мільйони доларів.

Анабель тієї суботи не вибралася додому. Дівчата з її кімнати поїхали, а вона – ні. Довелося пробратися до гуртожитку й тихцем підсипати снодійне в її улюблений узвар.

Тьоха дивився на полонянку, як Іванко-дурник на королівну. Від нього можна було очікувати на що завгодно. Тож довелося суворо наказати, як треба поводитися з дівчиною, і навіть добряче прилякати.

Лука, на диво, не злякався грабіжника в чорній масці й не збирався добровільно віддавати свою скрипку – схопився за рушницю. Та Казимир «вирубав» Луку одним ударом. О, бити він умів, як ніхто – це в нього професійне. Ні, Казимир не хотів його смерті. Хай би страждав, хай би мучився. Мабуть, у Баскаля стався серцевий напад, раптовий припадок. І тоді Казик зробив те, чого не планував – підпалив хату, забрав обидві скрипки (третя, українська, була в гуртожитку) і поїхав геть. «Може, так і краще, – заспокоїв себе. – Хай тепер думають, що Лука та його внучка, яка навідалася на неділю додому, загинули під час пожежі». Він завернув до брата, звелів йому стерегти полонянку як зіницю ока, не випускати її з погреба й чекати на нього. Тоді вони справлять йому весілля, і він, Казьо, забере молодих до себе, в місто. Тієї самої ночі Казимир Хромов відбув у термінове відрядження. Мав про всяк випадок забезпечити собі алібі.

Він повернувся передріздвяного вечора, щоб розставити всі крапки над «і». Дівчина мусила зникнути – її ще місяць тому поховали разом із дідом, а отже, ніхто навіть не збирався розшукувати. Що вдієш – нещасний випадок… За брата домовився у диспансері, добре заплатив головному лікареві, щоб усе