Людолови. Том 2 - Зінаїда Павлівна Тулуб
Бородавка був страховидний. Щоки його палали. Буйними краплями виступав на чолі піт. Він парував на морозі, як захеканий кінь після гону. А уривчасті, люті слова злітали з його вуст, як постріли, як ляпаси, як плювки.
Юрба принишкла. Юрба мовчала. А Бородавка не вгавав.
— Юда був кращий від тебе, — гримнув він хрипко і голосно. — Взяв мотузок та й повісився. А такі, як ти, не вішаються. А хто наші землі старшині пороздавав? Ти, гадино! А беглер-бейову скарбницю хто собі до кишені прибрав? Знову-таки ти! Що ми звідси дістали? Хоч щіпочку золота? Ані порошинки! «До військової скарбниці пішло». А в кого від неї ключі? В тебе та в падлюки Свиридовича, якого навіть пани засудили на страту за наїзди, душогубства і грабунки. Чекає на нього у Польщі шибениця, а він у нас на шиї сидить. Напився нашої крові, а ти йому ще й кращі землі подарував. Нам нема де жменю жита посіяти, а в нього цілий повіт, та й отара така, що й не перелічити, бо треба ж якось винагородити бідолаху-баніта. Ось і зігнав ти дрібних гречкосіїв з землі та й віддав йому на втіху. А спробуй проти нього слово сказати — під суд віддаси. А суддя твій кожного засудить на палю або киями забити до смерті. А махне тобі пальцем п'яниця-королевич, що навіть у походах до півдня на перинах з бабами вилежується, — збирайся козацька сила кров проливати. І що ж ти там робив, собако? Хіба хоч одному селянинові Юр'їв день повернув? Шибеницями всі шляхи пообсаджував, корону здобув королевичеві. А хлопству московському той королевич потрібний, як собаці реп'ях. Бо ж і без королевича у них, бідолах, спини боярськими канчуками до кісток списані. Та кому ти, собако, потрібний, крім панів, королів та старшини?! Бо ж нашому братові ти — як воша. Катюга ти, крамар! Король тобі дякує «за приборкування козацького свавілля». Грошей тобі дав. А ти тими грішми не подавився, не кинув їх, як Юда свої тридцять сребреників! Адже ж гроші ті — наша кров, наші душі, наша воля козацька!
Юрба завмерла, не дихала, ніби й серце не билося у неї в грудях. Свердлила Сагайдачного тисячами очей, повних несамовитої люті, презирства, ненависті. І все ближче, все щільніше оточувала поміст з ріденькою, тремтячою купкою розгубленої старшини.
— Так чого ж ти вартий, собако? — підняв голос Бородавка з якоюсь трагічною, урочистою величчю. — Ні, не собака, бо соромно порівнювати з тобою останнього шолудивого пса. Бо й у пса є совість і серце. Що заслужив ти, зраднику й кате? Бо якою мірою ти нам міряв, такою ж віддячить тобі наше військо.
І, наче прокинувшись від довгого сну, вибухла юрба лютим ревом, наїжачилася шаблями і кулаками.
— Бий його!
— Камінь на шию!
— Шаблями!
— У вир!
Сагайдачний мимоволі відступив, тремтячими руками мацаючи груди.
— Панове! Заспокойтеся, панове! — пронизливо завищав Бурдило.
Та голос його розтанув у реві юрби.
Бильця і сходи тріщали під десятками рук і ніг. Потоком вулканічної лави суне юрба. Блищать шабельні леза. Східці підламуються і падають разом з першими лавами. Але на тих, хто впав; сунуть інші, такі ж розлючені.
В цю мить з боку причалу влетів на майдан загін кінноти старого гречкосія, з яким перешіптувався Бурдило. Шаленим чвалом врізався він у юрбу. Юрба мимоволі роздалася. Лайка і рев переплуталися з рідкими пострілами. Десь важко охнула гармата і обсипала голоту картеччю. І все змішалося, переплуталося, завирувало навколо…
Старшина скористалася з нагоди, кинулася з майдану і потягла з собою очманілого гетьмана.
Холодний сизий Дніпро широкий, як озеро. Білий сніг облямовує його своїм пухким хутром. Риплять кочети. Старшина забула поважність і, відкидаючись горілиць, глибоко й міцно загрібає воду.
Бурдило сидить біля стерна і боязко зиркає на Базавлук. А Базавлук потроху тане у сивій імлі. Старий боїться погоні. Але порожньо на причалі і на березі. Тільки повільно зникає біля протилежного берега порон з кіннотою їх рятівника-гречкосія..
Сагайдачний сидить поруч, мовчить, дивиться в одну точку. Він приголомшений. Несвідомим рухом скидає він шапку, витирає чоло рукавом, і на його голову спадають мокрі сніжинки.
Повільно пливуть повз човен руді і білі береги. Плавно наближаються острови, скелі, піскові коси і руді очерети. А Сагайдачний не рухається, навіть не курить люльки, уперше спробуваної на каффських руїнах.
— Вже коли бог задумав когось згубити — так перш за все позбавляє його доброго розуму, — з докором хитає головою Бурдило. — Треба було враз заткнути йому пельку, згодившись на переділ землі. Ну, сказав би слово я, другий, третій… Почали б сперечатися, як воно буде… В кожного розпалилися б очі… Ми б говорили, що треба спочатку переміряти землю, щоб понарізувати стільки ланів, скільки козаків… А тому списати всіх до єдиного списку, щоб кожного викликати за ним. Тягни, мовляв, жереб, щастя своє… Та на цю музику пішло б три роки, все'дно нічого б не вийшло… А ти…
Але Сагайдачний навіть не зиркнув на Бурдила.
— Не руш, — смикнув його Танцюра. — Хай очуняє.
Проїхавши кілька миль, старшина причалила до берега і заночувала на хуторі в Танцюриних родичів. Сагайдачний їв, пив і рухався, як сновида. Повечерявши, ліг він, аби залишитися самому, уникнути запитань і співчутливих поглядів. Але все пережите надломило його, і тільки голова його торкнулася подушки, заснув він глибоким сном.
Прокинувся він пізно. Біля ганку вже стояли осідлані коні, але ніхто не наважився розбудити колишнього гетьмана.
— Хай спить. Уві сні сила вернеться, або щось вигадає він доброго, — махав руками Танцюра на нетерплячих.
— Цікаво, що тепер на Базавлуку, — тривожно зітхали вони.
— Відома річ що: обрано п'яницю Бородавку або цю гадину Барабаша, щоб йому весни не діждати… Заварив Сагайдак кашу — і не з'їсти. Ну, нічого: що було, те бачили, а що буде — побачимо.
Розмова старшини розбудила Петра Конашевича. Приємна млість м'яко й тепло огортала відпочиле тіло. Радісно випростався він, і раптом, наче льодова бритва, різонув його спогад:
Він більш
