Вогнем і мечем - Генрік Сенкевич

– Слава Богу.

– На віки віків.

– Прошу на хліб-сіль.

– Спаси Господь.

Через деякий час дід підкріплявся бараниною, щедро запиваючи її медом, а назавтра зранку вирушив разом із хлопчиком на зручному возі до Золотоноші в супроводі декількох десятків верхових селян, озброєних списами та косами.

Їхали на Кавраєць, Чорнобай і Кропивну. По дорозі бачили, що все вже заходило ходором. Селяни всюди озброювалися, кузні в ярах працювали з рана до пізна, і тільки грізна сила, грізне ім’я князя Яреми стримували поки що кровопролитний спалах.

Тим часом за Дніпром буря розходилася зі всією жорстокістю. Звістка про корсунську поразку блискавично розлетілася по всій Русі, і всяк, хто живий, брався за зброю.

Розділ XXI

Богуна наступного після втечі Заглоби ранку знайшли напівзадушеним у жупані, що ним пан Заглоба обмотав йому голову. Позаяк серйозних ран на отамані не було, він невдовзі прийшов до тями. Згадавши все, що сталося, він оскаженів, ревів, як дикий звір, кривавив руки об власну закривавлену голову й кидався на всіх із ножем, отож козаки до нього й підійти боялися. Нарешті, не в змозі поки що триматися в сідлі, він звелів прив’язати між двома кіньми жидівську колиску і, вмостившись у ній, як божевільний помчав до Лубен, вважаючи, що втікачі попрямували туди. Лежачи в жидівській постелі, весь у пуху та власній крові, він гнав по степу, ніби упир, який бажає до півнів устигнути в могилу свою, а за ним, знаючи, що мчать на вірну смерть, летіли вірні козаки. Летіли вони так аж до Василівки, де гарнізоном стояла сотня мадярської княжої піхоти. Дикий отаман, мовби йому жити набридло, не роздумуючи вдарив по них, сам першим кинувся в бій і після багатогодинної битви перебив усіх, окрім декількох, яким зберіг життя, щоби тортурами хоч щось із них витягти. Дізнавшись, що ніякого шляхтича з дівчиною тут не бачили, він, не знаючи, що вдіяти, з горя почав рвати на собі пов’язки. Йти далі було неможливо, бо повсюди до самих Лубен стояли княжі полки, напевне повідомлені про наліт жителями Василівки, що розбіглися під час бою. Тому вірні козаки підхопили ослаблого від нестями отамана й поскакали з ним назад у Розлоги. Повернувшись туди, вони вже не застали і слідів садиби, бо місцеві селяни її розграбували і спалили разом із князем Василем, розраховуючи, що, якщо княжичі або князь Ярема прийдуть мститися, провину легко можна буде перекласти на козаків і Богуна. Було спалено всі будівлі, вирубано вишневий сад, перебито челядь, – селяни нещадно розквиталися за жорстоке правління та утиски, яких натерпілися від Курцевичів. Зразу ж за Розлогами Богуну попався Плеснєвський, що їхав із Чигирина з повідомленням про жовтоводську поразку. Допитаний, куди і з чим їде, він плутався і не давав чітких відповідей, а тому викликав підозри; припечений же вогнем, Плеснєвський виклав, що знав і про поразку, і про пана Заглобу, з яким напередодні зустрівся. Зраділий отаман полегшено зітхнув. Повісивши Плеснєвського, він продовжував переслідування, майже вже не сумніваючись, що Заглобі тепер не втекти. Тут іще чабани подали нові відомості, але зате за бродом усі сліди ніби в воду канули. На діда, пограбованого паном Заглобою, отаман натрапити не міг, тому що той утік униз по Кагамлику, та до того ж був так наляканий, що переховувався в очеретах, як лисиця.

Тим часом знову минули день і ніч, а позаяк погоня в бік Василівки забрала цілих два дні, Заглоба виграв силу-силенну часу. Що ж у такому разі було робити?

Притичину цю порадою й ділом допоміг розв’язати осавул, старий степовий вовк, який змолоду звик переслідувати в Дикому Полі татар.

– Батьку! – сказав він. – Вони втекли на Чигирин, і розумно втекли, позаяк виграли час, але, коли про Хмеля і жовтоводську справу від Плеснєвського довідалися, напрям змінили. Ти, батьку, сам бачив, що вони з битого шляху з’їхали і вбік пішли.

– У степ?

– У степу б я їх, батьку, знайшов, але вони пішли до Дніпра, щоби до гетьманів пробратись, а значить, побігли або на Черкаси, або на Золотоношу і Прохорівку… А якщо на Переяслав пішли, хоча не думаю, то й тут ми їх доженемо. Нам, батьку, треба б одному в Черкаси, другому на Золотоношу, на чумацьку дорогу, – і швидко, бо якщо вони через Дніпро переправляться, то встигнуть або до гетьманів, або їх татари Хмельницького піймають.

– Паняй же на Золотоношу, а я на Черкаси рушу.

– Добре, батьку.

– Та будь обережним, він лис хитрий.

– Так і я хитрий, батьку.

Обміркувавши таким чином план погоні, вони зразу ж роз’їхались – один до Черкас, другий – угору, до Золотоноші. Ввечері того ж дня старий осавул Антон приїхав у Дем’янівку.

Село було порожнє, лишилися самі баби; чоловіки подалися за Дніпро до Хмельницького. Заздрівши озброєних людей і не знаючи, хто вони такі, баби поховалися по хатах і клунях. Антон з ніг збився, перш ніж виявив бабусю, що вже нічого, хоч би й татар, не боялася.

– А де чоловіки, мамо? – запитав Антон.

– Звідки я знаю! – відповіла стара, показавши жовті зуби.

– Ми козаки, мамо, не бійтеся, ми не від ляхів.

– Ляхів?… Щоб їх лихо!

– Нам-то ви добра бажаєте?… Правда?

– Вам? – стара на мить замислилась. – А вас щоби болячка!

Антон був розгубився, та раптом двері однієї хати скрипнули і красива молодиця вийшла у двір.

– Гей, молодці, чула я, що ви не ляхи.

– Точно.

– Не од ляхів?

– Ні.

– А навіщо ви про чоловіків питали?

– Та ось питали, чи пішли вони вже.

– Пішли, пішли.

– Слава Богу! А скажи-но, молодице, чи не пробігав тут шляхтич один, лях проклятий, з дочкою?

– Шляхтич? Лях? Я не бачила.

– І нікого тут із прийшлих не було?

– Був дід. Він дядьків і підмовив, аби до Хмеля на Золотоношу йшли, тому, говорив, що сюди князь Ярема йде.

– Куди?

– Та тутки. А потім до Золотоноші піде, ось що говорив дід.

– Дід, значить, дядьків бунтувати підмовив?

– Та дід.

– А він сам був?

– Ні. З німим.

– А який він із себе?

– Хто?

– Дід.

– Ой, старий, старенький, на лірі грав і на панів жалівся. Та тільки я його не бачила.

– І він дядьків бунтувати підмовляв? – знову запитав Антон.

– Та підмовляв.

– Гм! Оставайся з Богом, молодице.

– Паняйте з Богом.

Антон замислився. Якби цей дід був переодягненим Заглобою, навіщо б він, бісів син, дядьків до Хмельницького йти схиляв? Звідкіля б він одежу взяв? Куди б він коней подівав? Тікав-то він верхи. Та найголовніше, навіщо йому все-таки