Мобі Дік, або Білий кит - Герман Мелвілл
Хай там як, а примарні веслярі невдовзі прижилися в команді, хоч і не зжилися з нею; але їхній ватажок Федалла з головою, замотаною в тюрбан, так і лишався для всіх загадкою. Звідки він узявся, як проліз до нашого добропорядного світу, якими невідомими узами був пов'язаний із незвичайною долею Ахаба — бо часом здавалося, що він навіть мав якийсь вплив на капітана, а може, й владу над ним, — цього ніхто не знав, проте матроси не могли дивитися на Федаллу спокійно. Це було таке створіння, яке може примаритися культурним, дружелюбним жителям помірних широт тільки вві сні, і то лише на мить; але такі, як він, час від часу з'являються серед жителів застиглих на віки азіатських держав, здебільшого на островах, що лежать на схід від континенту — в цих самобутніх, одвіку незмінних країнах, які навіть за наших часів зберігають душевну незайманість перших земних поколінь, відтоді, коли ще жива була пам'ять про першого з людей, а всі його нащадки, не знаючи, звідки він узявся, вважали один одного примарами і питали Сонце і Місяць, чому і навіщо вони були створені; коли, згідно з Книгою Буття, янголи справді сходилися з людськими доньками, і біси також, як стверджують неканонічні рабини, не цуралися земного кохання.
Розділ 51
Примарний фонтан
Спливали дні і тижні, і прикрашений китовою кісткою «Пеквод» під зарифленими вітрилами неквапно перетнув чотири промислові райони: біля Азорських островів, біля островів Зеленого Мису, на так званому Плато (район біля витоку річки Ла-Плата) і район Керол — нічийну водну ділянку на південь від острова Святої Єлени.
I от одного разу, ковзаючи водами Керола в тиху місячну ніч, коли хвилі розгортали за бортом свій срібний сувій і лагідним співучим дзюрчанням ніби створювали сріблясту тишу, а не відлюдну мовчанку; у таку безмовну ніч перед крутим носом корабля, огорнутим білою піною, з'явився срібний фонтан. У місячному сяйві він здавався летючим, мов осяйний крилатий бог, що виринув із морської безодні. Першим його побачив Федалла. У ці місячні ночі він мав звичку підніматися на верхівку грот-щогли і стояти там до ранку чатовим, наче ясного дня. Треба сказати, що вночі, навіть якщо кити трапляються назустріч цілими стадами, навряд чи один китобійний корабель із ста наважиться спустити вельботи. Тому не важко собі уявити, з яким почуттям матроси дивилися на цього старого азіата, що стояв на щоглі в такий незвичайний час, так що його тюрбан і місяць сяяли згори вкупі. Та коли він, відстоявши там свою незмінну вахту кілька ночей поспіль, за весь цей час не озвався ні звуком і коли потім у тиші раптом пролунав його потойбічний голос, сповіщаючи появу сріблястого, мерехтливого фонтана, усі сплячі матроси прокинулися і схопилися з ліжка, наче це якийсь небесний дух зійшов на щоглу і закликав смертних постати перед ним. «Бачу китовий фонтан!»
Якби там заспівала сурма архангела, вони б не відчули такої бентеги; але то був не страх, а скоріше захват. Адже цей крик, хоч і пролунав невчасно, звучав так владно і так збентежив їх своїм божевільним покликом, що всі, хто був на борту, ладні були тут-таки вирушити в погоню.
Ахаб, кульгаючи, швидко пройшов по палубі і на ходу наказав поставити брамселі і бом-брамселі та розгорнути ліселі. Біля стерна поставили найкращого стернового. І на всіх вітрилах, несучи чатових на топі кожної щогли, корабель помчав за вітром. Незвично примхливий попутний вітер здіймав, підкидав корабель, напинаючи вітрила, і палуба, тремтячи, як жива, зовсім не відчувалася під ногами; корабель все мчав і мчав уперед; здавалося, в ньому боролися дві непримиренні сили, одна прагнула вгору, до неба, інша — в далину, до примарної мети на обрії. А якби ви цієї миті побачили обличчя Ахаба, то ви б подумали, що і в ньому борються дві ворожі стихії. Кроки його живої ноги відлунювали в палубі, та кожний поштовх його мертвої кінцівки звучав, як удар молотка об віко труни. Життя і смерть — на цьому стояв старий. Та хоч як стрімко біг корабель, хоч як палали жадібні погляди, що, наче стріли, летіли з очей кожного, — цієї ночі сріблястий фонтан більше не з'являвся. Кожен із матросів міг заприсягтися, що бачив його, але ніхто не побачив його вдруге.
Ця подія майже забулася, коли за кілька днів, у таку саму безмовну північ знову пролунав крик; і знов усі побачили нічний фонтан, і знову, щойно поставили вітрила для гонитви, він зник без сліду. І так повторювалося щоночі, і тепер ми лише зачудовано дивилися на нього. Мов загадковий привид, він злітав у небо то при місяці, то в зоряному сяйві, щоб зникнути на день, на два чи на три; і щоразу при новій появі тікав усе далі, випереджаючи нас, наче вабив і кликав за собою.
Одвічні забобони, властиві племені мореплавців, і та надприродна атмосфера, яка оточувала «Пеквод», були причиною того, що серед матросів не бракувало людей, які готові були поклястися, що цей невловимий фонтан — хоч би де і коли б його побачили, о якій годині та на якій широті він з'явився, — що цей фонтан завжди пускав один і той самий кит, Мобі Дік. Часом при появі цього летючого привида людей на борту охоплював якийсь дивний жах: здавалося, що видіння підступно вабило нас за собою, щоб страховисько могло врешті-решт захопити нас і згубити десь у далеких морях.
Ці страхи, незбагненні і водночас зловісні, набували особливої сили на тлі непорушного спокою, що панував довкола; здавалося, він ховає у своїй безтурботній блакиті якісь диявольські чари; а ми весь час просувалися все далі серед такої пустельної тиші, що здавалося, наче простір розступався і все живе тікало від мстивого кіля нашого корабля.
Та ось нарешті, повернувши на схід, у бік мису Доброї Надії, «Пеквод» почав здійматися і пірнати на бурхливій хвилі, і довкола загули штормові вітри; коли прикрашений білими іклами корабель рвучко хилився під поривом вітру чи люто розтинав носом чорні хвилі і клапті піни дощем
