Вийди і візьми - Тимофій Гаврилів
А всілякої їжі лежало врозкидь чимало: хлібні окрайці, розварене зерно, що збилося в грудку, загусла бурда з моркви й картоплі — не маючи свійської птиці, ні маржини, мешканці прилеглої забудови вичищали сюди з каструль недоїдки. Для міста то було справжньою драмою — воно потерпало і платило за свою любов до прилеглих теренів, що впродовж сторіч підживляли його єство свіжими соками; їх приймали, гостинно розпростерши обійми, оточували увагою й ділилися сокровенним, одначе і в такій турботливості нелегко забувалося подвір’я з курами й качками навперевальця, хлів, де вмиротворено порохкувало порося, і корівник, у якому мукало, побачивши світ, телятко. А ще були коні — прудкі, наче вихор, і витривалі, як пара волів. Тягли плуг, леміш зі скреготом в’їдався в землю, сипку й кам’янисту, рік у рік лискучі зуби перемелювали каменюччя, а вже далі на схід і до півдня ґрунт маснішав і родючішав, тільки край там уже й закінчувався і підбивалися в головах світанкового сонця, зливаючись з обрієм, його межі.
Вже їхні діти не робили того, що дорослі, а діти дітей почувалися, наче з діда-прадіда були містянами. Місто терпляче ставилося до такого, деколи тривалішого, ніж глибша застуда, іноді, на загальне благо, плавнішого переходу — з тією філософською поблажливістю, з якою свідомий своєї кінцевої переваги йде на тимчасові поступки. Зрештою, прибульці з довколишку, не втрачаючи зв’язку з родинами, були тими линвами, що єднали місто з краєм, способом і виявом його закоріненості, наснажуючи його не лише тією метафоричною, вже згаданою живильністю, а годуючи геть дослівно — хлібом і молоком, картоплею та солониною — без чванливості, з тверезого розрахунку і в обопільній вигоді, що їй не відомі ні метушня, ні примхи і де посередником у зіткненні інтересів, якщо такі трапляються, виступає не повітовий суддя, а сам Господь Бог.
Позичивши, майже силоміць відібравши в мулярів, які ремонтували фасад поближнього будинку, коновку і драбину, Сергій заходився приводити пам’ятник до ладу. Перехожих не було, ніхто його не турбував; мовби й справдився сон, проте обоє не проходжалися, а тулилися на цоколі, і Сергієві доводилося триматися за свого друга, який, виглядало, не мав нічого проти.
Завершивши працю, Сергій якийсь час милувався її плодами: в деяких місцях пам’ятник знову, як колись, коли його встановлювали, забронзовів, одначе Сергій не мав наміру його повністю відчищати, навпаки: таким він його знав і якраз таким любив. Як іще був школярем, змушеним узяти участь в акції «Поклади квіти до пам’ятника», приніс їх саме сюди, букетик айстр, тоді як однокласники вирушили до іншого монумента — куди прийшла рознарядка на їхню школу. За розкольництво Сергієві дісталося — не вперше і не востаннє — прочуханки. Й ось тепер за тим пам’ятником місце вихололо, а він як стояв, так стоїть.
Про демонтаж сповіщав у листі батько — в тонах, з яких промовляло те особливе пульсування, що характерне для небайдужого. «Сергійку, здійснилася твоя мрія — бовдура повалили», — дарма що Сергій нічого подібного не виношував: ні скидати, ні ставити пам’ятників, до яких був геть індиферентний, як тільки можна бути до каменя і металу. І тільки спижевий дядько припав йому до вподоби, хоч і звідси не випливало жодних намірів, ні тим паче заохочень до дії — і якби не та акція і не бажання їй опертися, Сергій не поклав би був квітів.
Його відсахувало обходження з монументами. Щось незбагненне, непідвладне ні здоровому глуздові, ні його решткам було в перебільшено-шамотливому прибиранні, дирканні єдиного тракторця за безугавним згортанням снігу, тоді як мешканці брьохались у непрохідній каші, мов ті бедуїни, проклинаючи й озираючись, чи ніхто їх, бува, не чує, бо це діло було неапетитною, хоча й національною рисою, чому найкращим доказом Повний тлумачний словник — його непрокупюрена версія, вперше оприлюднена ще в позаминулому сторіччі накладом товариства «Розбуркане слово», а тепер оце перевидана.
Про новий, уже небавом поставлений на місці знесеного та ще й на тій самій основі пам’ятник, Сергій не знав — батько про це не згадував, а сам він од часу повернення досі не подавався в той бік, не було потреби, що мала владу вести Сергія так само, як і її відсутність. Очевидно, на той час батька переймало щось інше — найважливіше для нього вже відбулось.
Сергієві було так, ніби поставив на правильну карту і виграв, тільки що робив це не з розрахунку і сподівання на куш, а з до пуття не усвідомленої спонуки, що її легко було сплутати з тупістю: саме такими видавалися мешканці міста і краю завойовникам, впертими і затятими, йшли в себе, шанцювались у своїх незбагненних для решти людства, а подеколи й самих себе світах, а як і там їм не давали спокою, тоді в ліс, нескінченний і непроникний, як людська душа.
Ніхто до пуття не зміг би пояснити, яка гризота, що за наслання бехтало підкорювати цю немилосердну вбогість, багату хіба що тим «духом непереможним і нескореним», про який так велеслівно розводилися (й по сьогодні мало що змінилося) місцеві скальди: «Обступили воріженьки зі сходу і з заходу, з півночі й півдня, гай-гай. Лаштуються мужі у виправу, плачуть невтішно жони, проводжаючи гóрод і край боронити, зі сліз їхніх ливарі ллють гармати, міцніші од криці. Раз бахнули, вдруге вистрелили — немає бусурменського війська половини. А як утретє гаратнули, то славили перемогу, звитяжців своїх зустрічаючи», — і саму поетичну логіку, і тим паче її благотворний вплив годі було піддати сумніву.
Сергій же був плоть від плоті міста, а та світла й осяйна, казково-неправдоподібна і водночас напрочуд достеменна його частинка, ширяючи над степом і лиманами мамщини, була йому янголом і продухвиною — достатньо далека, та й часу спливло, як води в річці.
Чи то під’їзд поширшав, розрісшись, як ото розносить, бува, людину, хоча сам будинок підтахнув, як цукор, чи то лише так видавалося через брак дверей, про які нагадували петлі на одвірках — хай там що, Сергій ступив досередини. Шукаючи ключик до поштової скриньки, намацав у кишені льодяник, яким його почастували на роботі, розгорнув і вкинув у рот — знайомий барбарисовий присмак розтікся, змішуючись зі слиною. «Червоний барбарис уже зацвів…», — вірш
