Замогильні записки - Франсуа Рене де Шатобріан

що впровадила при дворі нововведення: моду на розпущене волосся – впровадила всупереч благочестивій королеві Марії Лещинській, котра противилася цьому небезпечному нововведенню. Вона запевняла, що за давніших часів вихованій особі ніколи б і на думку не спало платити своєму лікарю. Вона обурювалася проти великої кількості жіночої білизни: «Це викриває вискочку, – говорила вона. – У нас, придворних дам, було тільки по дві сорочки; коли вони зношувалися, ми надягали нові; ми носили шовкові плаття і не були схожими на гризеток, як ці теперішні панянки».

Пані Сюар, що жила на вулиці Руаяль, через кілька дворів од площі Людовіка XV, тримала півня, який своїм голосним співом докучав пані де Куален. Вона написала пані Сюар: «Добродійко, накажіть скрутити шию вашому півню». Пані Сюар відіслала гінця назад з такою запискою: «Добродійко, маю честь відповісти вам, що я не збираюся скручувати шию своєму півню». Тим діло й кінчилося. Пані де Куален сказала пані де Шатобріан: «Ах, люба моя, у який час ми живемо! Це ж бо дочка Панкука, дружина того академіка, знаєте?»

Пан Енен, колишній чиновник міністерства закордонних справ, нудний, як протокол, базграв грубезні романи. Якось він читав пані де Куален один опис: покинута коханка у сльозах сумно сидить з вудкою і ловить лосося. Пані де Куален, якій урвався терпець і яка не любила лосося, перебила автора і сказала йому із серйозним виглядом, що робив її страшенно смішною: «Пане Енен, ви не могли б підкинути цій дамі яку-небудь іншу рибку?»

Історії, які розповідала пані де Куален, неможливо переказати, тому що вони були ні про що; вся краса полягала в жестах, манерах, зовнішності оповідачки: вона ніколи не сміялася. Особливо вдавалася їй суперечка подружжя Жакміно. Коли пані Жакміно вигукувала: «Але, пане Жакміно?» – саме звучання цього імені викликало у слухачів божевільний сміх. А пані де Куален тим часом незворушно брала понюшку тютюну.

Довідавшись із газет про смерть кількох королів, вона скинула окуляри, висякалася і мовила: «Почалася пошесть на вінценосну худобу».

Біля її смертельної постелі велися розмови про те, що люди вмирають тільки якщо опускають руки, а якщо бути напоготові й ні на мить не спускати супротивника з ока, то не помреш. «Я вірю, – відповіла вона, – але боюся заґавитися». І спустила дух.

Вранці я зійшов до неї; у її покоях я застав пана і пані д’Аваре, її сестру та зятя; вони сиділи перед каміном за невеликим столиком і лічили луїдори, висипаючи їх з торбинки, знайденої за дерев’яною обшивкою стіни. Бідолашна небіжчиця лежала тут-таки поряд на своєму ліжку, за напівопущеною запоною; вона вже не чула дзвону перелічуваного руками сестер золота, який неодмінно розбудив би її, коли б вона не спала вічним сном.

Серед думок, записаних покійною на берегах книжок та адресах листів, траплялися зовсім чудові. Пані де Куален, переживши загибель Людовіка XVI і доживши до Бонапарта, показала мені, який був двір Людовіка XV, так само, як і пані д’Удето, переступивши поріг XIX сторіччя, дала мені можливість побачити, яке було товариство філософів.

‹Подорож Шатобріана до Віші, в Овернь і на Монблан у 1805 році; смерть Люсіль›

Книга вісімнадцята

‹Подорож Шатобріана на схід, описана потім у книзі «Подорож із Парижа до Єрусалима»; Шатобріан зіставляє фрагменти своєї книги зі справжнім щоденником свого слуги Жульєна; повернення до Франції через Іспанію›

Переглянуто в червні 1847 року

5
Роки 1807, 1808, 1809 і 1810. – Стаття в червневому номері «Меркюр» за 1807 рік. – Я купую Вовчу долину й оселяюся там
Париж, 1839

‹Хвороба пані де Шатобріан під час східних мандрувань чоловіка›

Сповнений надії, я приніс під стріху свого будинку жменю колосків; відпочинок мій був недовгий.

Трапилося так, що я став єдиним власником журналу «Меркюр». Наприкінці червня 1807 року пан Олександр де Лаборд видав друком свою подорож по Іспанії; у липні я помістив у «Меркюр» статтю, уривки з якої я цитував, розповідаючи про смерть герцога Енгієнського: «Коли мерзенну тишу…» Успіхи Бонапарта не тільки не переконали мене в його правоті, а й, навпаки, настроїли мене проти нього; почуття мої і пережиті мною випробування додали мені сил. Недарма обличчя моє було обпалено сонцем; не для того я віддавав себе у владу гніву небесного, щоб тремтіти із засмученим чолом перед злістю людською. Якщо Наполеон покінчив з королями, це не означало, що він покінчив зі мною. Стаття моя, що з’явилася саме в час його успіхів і чудес, сколихнула Францію: вона ходила по руках у численних списках; багато передплатників «Меркюр» вирізали її і переплели окремо; її читали у вітальнях, передавали з будинку до будинка. Тільки людина, яка жила тоді, може уявити собі, як подіяв голос, що порушив загальне мовчання. Шляхетні почуття, поховані на дні багатьох душ, прокинулися. Наполеон розлютився: образа залежить не так від тяжкості образи, як від поваги скривдженого до самого себе. Як! зневажати навіть його славу; ще раз кинути виклик тому, біля чиїх ніг простерся цілий світ! «Шатобріан гадає, що я дурень і не розумію його! я накажу зарубати його шаблею на сходах Тюїльрі». Він віддав наказ закрити «Меркюр» і заарештувати мене. Надбання моє загинуло, особа ж дивом уціліла; Бонапарт був зайнятий цілим світом, він забув про мене, але я не міг почуватися в безпеці.

Я опинився в жалюгідному становищі: діяв я, як веліли обов’язок і честь, але це не позбавило мене клопотів про себе та відповідальності перед дружиною, якій я завдав чимало горя. Мужність її була велика, але це не полегшувало її страждань, і бурі, що одна за одною спадали на мою голову, засмучували її життя. Вона стільки вистраждала через мене під час Революції; природно, їй хотілося спокою. До того ж у пані де Шатобріан Наполеон викликав безмежне захоплення; вона нітрохи не тішила себе щодо законної династії і невпинно застерігала мене про те, що обіцяє мені повернення Бурбонів.

Першу книгу моїх «Записок» почато у Вовчій долині 4 жовтня 1811 року: я описав у ній той усамітнений куточок, який тоді купив, щоб сховатися від світу. Покинувши нашу квартиру в будинку пані де Куален, ми на якийсь час перебралися на вулицю Сен-П’єр до готелю Лавалетт, названий за ім’ям господарів.

Пан де Лавалетт, кремезний, у сизому сюртуку, спирався на ціпок із золотим набалдашником, він став моїм повіреним у справах, якщо вважати, що у мене були справи. Колись він мав звання королівського мундшенка і пропивав більше, ніж я проїдав.

На кінець листопада,