Одне без одного - Анна Чмутова

— Віра Андріївна, бахіли! — кричить їй навздогін прибиральниця в коридорі.

— Що? Які бахіли?

Господи, правила в приміщенні суду стали такими жорсткими. Гаразд ще їй у лікарні це крикнули. Там тягнути снігові розводи не прийнято до палат. А тут чого до тих бахіл прив’язалися?

— Та на ногах у вас!

Віра переводить погляд на ноги. Поверх її молочних чобіт справді досі були сині пакети.

— Трясця!  — І потім уже милій літній жінці: — Дякую!

Хто шле ці прокльони на пам’ять кожного відвідувача лікарні? Чому кожен раз про наявність бахіл усі згадують за декілька кілометрів? Віра знімає пакети з ніг, ледь не зачепившись гумкою за підбори. Гаєвська тільки завдяки видресованому вмінню ходити на високих каблуках ловить баланс.

Далі день іде за звичним сценарієм. Рутина відновлює спокій Віри. А потім дівчина забігає до начальника:

— Олексію, мені терміново треба попрацювати з дому.

— Що таке? — бос відривається від телефона й дивиться на Віру.

— Треба терміново маленький ремонт зробити. І проконтролювати ремонтників.

— Щось трапилося? — продовжує допит. А такий байдужий тон у таких важливих питаннях тільки й наштовхує на думку про те, що розмова має зовсім не дружній і не емпатійний характер. 

— Сусіди залили. Варто замінити ламінат.

Віра відверто бреше. По-перше, довіряти вона нікому не хоче в цьому питанні. Якщо начальник, уявімо, теж пов'язаний із тим посланням на дзеркалі? Віра зараз усім видом показує оточенню: це мене не налякало.

А по-друге, навіть якщо це гра її параної, Гаєвська все одно не звикла спиратися на когось. Вона — той самий вовк-одиночка. Тимчасово пару їй складав Назар. Ось на колишнього чоловіка вона б і далі спиралася. Але вийшло як вийшло. Міняти зараз уже пізно. А іншим Гаєвська так і не навчилася довіряти свої переживання.

Олексій дає згоду на роботу з дому. У їхній компанії це поширена практика. Аби бізнес не страждав і клієнти були. Ще однією умовою позначалося: «клієнти були задоволені», але на практиці частіше зводилося до того, що просто наявність клієнтів — то вже плюс.

Сьогодні по обіді сніг нарешті припинився. То Віра, економлячи на таксі, йде додому пішки. Благо, що квартира недалеко від центру. Приходить вона майже разом із робочими. Поки ті впускають до її квартири холод і чомусь лаються нецензурними словами, Віра закривається на кухні з ноутбуком. Доопрацьовує документи, які взяла з роботи. Зосередитися на справах, коли через одну тонку перегородку електроінструменти організували квартет, складно.

Усе ж по завершенню основних обов’язків береться за справу Аліси. Іноді Віра давала приватні консультації. І справу подруги збиралася проводити саме так, а не через фірму. 

Як не крути, а все тут не в’яжеться й геть не складається в цільний пазл. Ані стан Аліси, ані її дивне прохання розлучитися, яке йде разом із завіренням, що це справа не рук її чоловіка, поки законного. Віра заповнює типові документи. А потім:

— Боже, ну що ж я за ідіотка? Можна ж усе дізнатися й без Аліси.

Гаєвська на якусь мить навіть запідозрила себе в згубі хватки. Адже все так просто!

У сусідньому від Аліси відділенні працює Богдан, друг чоловіка ще зі школи. З ним Віра свого часу непогано потоваришувала, навіть до весілля з Назаром. Інша справа — Сергій, ще один шкільний друг Гаєвського, який працював тренером. Був величезною скелею з завжди зрушеними до перенісся бровами та специфічним почуттям гумору. Специфічність полягала в тому, що Сірий той гумор і зовсім не розумів. Хоча Назар стверджував, що все Сірий розуміє. Просто не сміється. Аргумент слабенький.

Віра з ностальгією згадує часи, коли вона обох хлопців щиро вважала й своїми друзями. Звинувачувати їх у тому, що вони обірвали з нею зв’язок, вона не може. Сама винна.

Отже, друзі Гаєвського. З Сергієм усе зрозуміло. Інша справа — Богдан. Хірург із чудовими жартами, хоча від них іноді й віяло чорнотою.

Віра шукає в телефоні його номер. Здається, у них була спільна бесіда: колись вони святкували Новий рік разом. Так іноді й закидували туди меми. Номер знаходить, але той видалений і неактивний.

— Трясця, — цідить крізь зуби.

— Панночко! — кричить із коридору один з робочих. — Вийдіть на хвилину.

Віра з радістю відкладає справу, розв’язання якої її навряд чи порадує, і виходить у коридор. Навіть не злиться, коли бачить абсолютний безлад. Відчуття, що вхід до кімнати перетворився на місце реального злочину. Де двері до її квартири виявилися настільки неприступними, що грабіжники вирішили їх обійти через стіну.

— Що це? — Віра тиче пальцем у дірку поруч із дверима. Не те щоб та була дійсно великою, але за бажання руку туди просунути можна. — Ви в мене тут йоркширського тер’єра бачили? Мені не потрібна дірка для собаки! 

— Хазяйко, — починає один із чоловіків і видихає тільки набране до рота повітря.  А потім жалібно продовжує: — Ну ви не зліться тільки. Ми все зробимо.

— Та що тут робити? — пхикає і махає рукою один із чоловіків.