Ініціація - Люко Дашвар

масштаб: нащо мені увесь світ? Мені б рідна хата. А в хаті — війна. Не дає дихати, думати, мріяти, будувати нові стежини-шляхи, щодня вигризає з мене життя по крихті жахами телевізійних новин: один убитий, троє, восьмеро. Потім знову — один. Лише один. Маю радіти? І це протиприродне гібридне мирне життя посеред війни! І всі учасники небойових дій того мирного життя посеред війни: одні збирають допомогу хлопцям в АТО, другі крадуть, як підірвані, треті поснули, четверті отруюють брехливими лозунгами, і бачити все те вже неможливо. І слухати неможливо. І зрозуміти неможливо. Чому для них усе те можливо?.. І де я посеред того всього? Чи є? Тому планів нема.

Маю у всьому тому признатися Ульці?..

Дивлюся на Ульку насторожено, відчуваю: глибоко всередині, між легенями біля хребта, швидко народжується, розростається і важко зависає на спині темний горб невизначеності. І я — вже інша я. Думки — хаотичною стріляниною: що вона собі думає, ця Улька?! Що маю бути з нею відвертою, як на сповіді? І чому? Хто вона мені? Ніхто! Чужа людина, з якою одного разу ми вмостилися поряд у коворкінгу на Лівому березі і я розговорилася з нею просто так, ні про що, бо давно не спілкувалася з людьми спонтанно і не у справах. І тепер, коли перетинаємося тут, підтримую рівень ілюзорної довірчості тільки тому, що коворкінг — та ж плацкарта, де можна базікати з ким завгодно про що завгодно, бо потяг зупиниться на кінцевій, твої супутники щезнуть, забираючи з собою без наслідків для тебе всі твої таємниці і дурнуваті відвертості, а ти посунеш в інший бік, самотня, захищена, з легким серцем без багажу внутрішніх гризот. Улька думає інакше? Може, і подругою мене вважає? Певно! Як схвильовано і щиро розповідала про свого невизнаного генія Тимура. Як сяяли її очі, та я бачила інше — Ульчині очі сліпі, бо інакше б давно усвідомила: її Тимур — звичайне ледаще падло! Але ж я не кинулася відкривати Ульці очі! Нащо? Ми не подруги. Так, перетинаємося інколи в коворкінгу. Чому ж вона лізе в душу? Я не давала приводів. І про сон, про дурну пригоду з нотаріусом Германом розповіла, як у плацкарті.

— Агов, ти де? — Ульчин голос повертає в реальність. — Проводиш ревізію власних планів і перспектив?

Душа моя зачиняється, як важкі дубові двері: у мене немає планів.

— Ти помиляєшся, — дивлюся в Ульчині очі. Вони таки сліпі. Чисті, наївні і сліпі.

— У чому?

— Ті двері в моєму сні… Чому ти вирішила, що вони для мене?

— Хіба ні?

— Звісно ні! То двері нотаріуса Германа, і він мав їх відчинити. А я просто знала… Заздалегідь знала, що за тими дверима його мертві перспективи. Просто мала в тому пересвідчитися.

Улька з повагою дивиться на мене. Киває:

— Логічно.

— Цілком, — підтверджую. Повертаюся до роботи. Розосереджено дивлюся в екран ноутбука, бо думки вперто сигналять: які в біса мертві перспективи? Що за метафорична дурня?! У коридорі мала лежати мертва людина. Конкретна людина: з руками-ногами, головою і тулубом! Не як перспектива — як результат! Так було в моєму сні.

Робота не йде. Літери замовного тексту гасають перед очима. Косую на Ульку, з подивом констатую: теж не працює. Дивиться повз екран свого ноутбука.

— Улю…

— Та думаю, — каже Улька. — Куди ж подівся нотаріус?

— І що думаєш? — насторожуюся, без спротиву лечу в темну яму власних сумнівів.

— Що контур людини, який ти намалювала на підлозі, — то не випадково. А що, як нотаріуса планували вбити, а твій сон передбачив те? І ти випередила події. Окреслила їх імовірність тим контуром. Ніби попередила нотаріуса і врятувала.

— Тепер не дізнатися, — відповідаю тьмяно. — Він зник.

— Бідаха! Цікаво, куди подівся?..

Мені хочеться дзвінко вигукнути Ульці: гей, ти чого?! Чому жалієш покидька, бо Герман — покидьок! Нащо хвилюєшся за нього? Він привів мене до себе за кілька годин до приїзду нареченої, а коли я попередила його про ймовірні проблеми, підло покинув мене на місці цих самих проблем і втік. Підло зрадив нас обох: і мене, і свою наречену.

— Так, — відповідаю стримано. — Дуже цікаво.

— Шукатимеш його?

Знизую плечима.

— Якщо хоч одна з наших версій має рацію, він знайде мене першим, — розумію раптом. Я свідок. Свідок чогось сумнівного і ганебного, від чого Герман чкурнув, як заєць.

— Може, і знайде, — каже Улька. — Якщо живий.

Не встигаю відповісти. До нас підходить адміністратор коворкінгу, привітна дівчина з кумедним бубликом волосся на маківці. Посміхається винувато: мовляв, соррі за те, що перериваю.

— Уляно, вас питає одна людина, — повідомляє Ульці.

— Що за людина? — дивується та.

— Нотаріус.

Ми з Улькою: що? Очі лізуть на лоба.

— Нотаріус?! — ошелешено перепитує Улька. — Ви помилилися! Йому потрібна не я. Вона! — показує на мене.

— Чоловік запитав Уляну, — відказує дівчина-адміністратор.

— І де він? — питаю я одними вустами.

— У коридорі. За дверима, — відповідає дівчина, йде собі геть.

У коридорі? За дверима? Як же зловісно раптом починають звучати окремі слова! У коридорі, за дверима. Сподіваюся, нотаріус не лежатиме в коридорі ногами до дверей.

Розгублено дивлюся на Ульку: що робитимеш?

— Ходімо зі мною? — Улька дивиться на мене чистими, наївними, сліпими очима.

— Так невчасно мій шокер розрядився, — відповідаю.

І ми сунемо до дверей. Беззахисні, насторожені, заінтриговані, зацікавлені та вмотивовані. Ані сумніву: за дверима — Герман. На душі — гидко і кисло. Улька підходить до дверей, пропускає мене вперед.

— Відчиняй. Це ж твій сон.

— Ми не спимо. Усе по-справжньому, — дратуюся, але рвучко штовхаю двері. Вириваюся в коридор уперед грудьми, як на ворожу вогневу точку, та бачу в порожньому просторі тільки сухого сивого дідуся в потертому костюмі: тьмяні очі, тремтячі руки.

— А… де нотаріус? — Улька вже поряд. Роззирається.

— Дозвольте відрекомендуватись, — дідусь робить до нас крок, вимовляє слабким тихим голосом: — Василь Іванович. Нотаріус. У минулому.

— Ви нотаріус? — не втримуюся.

— І громадянин, — додає дідусь.

— У минулому? — Улька розслабилася, кепкує.

— Дійсний член суспільства, — цілком серйозно відказує дідусь. Роздивляється Ульку уважно, питає ввічливо: — Ви Уляна?

— Так! Вона Уляна, — мені стає легко