Ініціація - Люко Дашвар
— Не забуваю.
Ромка не лінується: підхоплюється з дивана, розчахує холодильник із двома підсохлими бананами всередині.
— У мене є кава! І цукор! І галети! — психую. — Хочеш кави? Тоді візьми чайник і набери води з-під крана, бо чайник, здається, порожній.
— Завтра зранку привезу чистої води і запас продуктів для Брукс, — відповідає Рома. — Що для тебе купити?
— Для мене? — дивуюся. — Борги віддай, якщо вже в тебе все тепер — шоколад.
— Не можу. Яні з Катрусею відіслав.
— Добре! Тоді я тобі дам грошей! Звичайно! Це ж вихід! Дам тобі грошей, наймеш для Брукс доглядальника чи здаси в готель для тварин. Можу навіть знайти в Інтернеті адреси таких готелів.
У мене прекрасний брат. Дивиться на мене, як Христос на всіх землян скопом.
— Віддати Брукс у чужі руки? А раптом вона подумає, що я її покинув?..
Брукс повільно підводиться, дивиться на Ромку уважно, переводить на мене свої прекрасні бурштинові очі.
— Добре. Брукс лишиться зі мною, — мовить мій клятий язик, а мізки знову в шоці: «Навіщо ти це робиш? Ти ж не хочеш!»
Що відповісти? Я часто роблю те, чого не можу пояснити навіть власним мізкам. Та не сьогодні. У мене прекрасний брат. Він навіть не здогадується, чому я погодилася дати притулок красуні Брукс.
9.
Усе відкладала, відкладала, хоч нестримна цікавість і підганяла: давай уже, наважся, ти ж хочеш! На третій день спільного з Брукс співіснування в квартирі на Ентузіастів залишила дівчинку вдома. Терпляче пояснювала в бурштинові очі: заради тебе йду, а як повернуся, влаштуємо іспит, випробування, пригоду. Тобі ж у кайф розшукувати людей за запахом? Так ми спробуємо! Крута гра. І самій не терпиться погратися. От тільки якусь шмотку Германову роздобуду — і пограємося.
— Тільки б прорватися до його квартири, — шепочу, коли вже підходжу до купки висоток на Печерську. Метушливо перебираю ймовірні аргументи для консьєржа: хочу передати важливий лист у квартиру на двадцять п’ятому, забула там документи, мушу поговорити з хазяїном, мене сюди направили слідчі для… Для чого?! Така маячня, аж самій гидко! Далі шлагбаума не просунуся!
Ще здалеку бачу шлагбаум: підняв руку догори, здався. Це що? Просто пройти повз нього? Резервація не втрималася, впала під навалою загальносвітових тенденцій, коли кордони ще можна знайти на мапах, але не в головах людей?
Будка охоронця порожня, віконце консьєржа зачинене. Аж дратуюся! Може, тут ще й електрику відмикають за несплату? Ні. Ліфтом піднімаюся на двадцять п’ятий. І — ані думки, що нікого немає за дверима! Чи навпаки: що відкриє Герман, здивується вкрай, гнатиме геть, ще й кричатиме: «Ти хто?! Я навіть імені твого не знаю». Ні! В іншому впевнена: що там, за дверима, мала бути мертва людина.
Божеволію?..
Тисну на кнопку дзвінка: 911, SOS, «швидка» і таке інше. Відгукніться! Здається, мені вкрай потрібна невідкладна допомога.
Двері відчиняються. З порога на мене дивиться людина. Жива? Не знаю! Бо бачу лише заплямовані червоним стіни коридору за її спиною. Кров? Випростовую руку, показую на стіни, палець тремтить.
— Кров? — питаю самими вустами.
Людина знизує плечима, і це змушує забути про заляпані червоним стіни, роздивлятися її приголомшено. Мізки констатують: дівчина. Худа. Приблизно тридцять років, приблизно сорок кг кісток у джинсах і білій майці. Стрижені чорні коси відтіняють блідо-біле обличчя, роблять його аж блакитним, та не сіро-хворим. Радше свіжо-готичним. Теплі сірі очі — дисонанс. Сюди б чорні. Чи, навпаки, прозоро-блакитні. Вуста теж бліді, але не тонкі, не зміїні — виразні, рухливі. Як і очі.
— Не знаєш? — Я про кров.
— Знаю, — відповідає просто, і мені стає страшно. А дівчина вже йде коридором углиб, лишаючи двері розчахнутими, і я суну слідом, здивована, насторожена, заінтригована та вмотивована. Та раптом зупиняюся, озираюся, дивлюся на важкі дубові двері.
— Треба б зачинити, — кажу, бо, здається, ця дівчина довірлива і легковажна вкрай! А зараз, у ці часи, хіба можна бути такою легковажною і довірливою? Відчиняти чужим людям, впускати їх, як давніх приятелів, не знаючи навіть їхніх імен!
— Зачини. — Дівчина опускається на підлогу посеред коридору, як панянка присіла б на траву під час пікніка. Дістає з кишені цигарку, дивиться на мене, раптом усміхається.
— Привіт, — каже. — Я Діна.
— Германова наречена?.. — Зачиняю двері, притуляюся до них спиною, а подив не йде. Мені б роздивитися! І ті заплямовані стіни, і підлогу (чи лишився контур білим?), і взуття, бо я заради Германових черевиків припхалася, щоби Брукс змогла їх обнюхати та взяти слід. А я дивлюся на довірливу Діну, і подив все не йде. Бо неможливо навіть уявити поряд цих двох — ситу лукаву хвалькувату підлоту Германа і цю дивакувату дівчину, що для неї, здається, правил не існує. Узагалі нема.
— Брат загинув, — відповідає Діна, пропонуючи мені самій вибудувати логічний ланцюжок, який приведе до Германа.
— А Герман?.. — не втямлю.
— Дружив із Данею. Потім переїхав до мене сюди. Підтримати, — каже дівчина. Додає виважено: — Пожаліла його.
— Пожаліла?
Діна киває: так, так.
Не розумію. Навіть не намагаюся, бо спроба спричинить довготривалий філософський диспут, а мені не до філософствувань. Серце жере гірка образа, тому що я б не пожаліла нотаріуса: як з’ясувалося, те падло привело мене, дівчину, з якою хотіло переспати, навіть не до власної хати! До чужої! Краще б уже в «Тойоті»!
— Це ж не Германова квартира? — уточнюю обережно.
— Моя. Тут жили я, мій мужчина і наше кохання. Тепер тільки я. Але я думаю про нього.
І не втямити: про кого вона думає? Про мужчину? Про кохання? Мій подив обростає роздратуванням швидко і невтримно: ця Діна отак усім і кожному розказує про себе, своїх чоловіків, кохання? Гальмую.
— Стіни в крові, — мовлю обережно.
— Так побачила.
— Тобто? — лякаюся. — Зайшла, побачила на підлозі контур білим, стіни в крові… — Метушливим поглядом обмацую підлогу: білого контуру вже нема. А при стіні — важкі чоловічі черевики з рифленою підошвою, схожі на солдатські берці.
Діна не питає, звідки я
