Ініціація - Люко Дашвар
— А його вже нема, — філософствує молодик.
— Його і справді не знайшли, — повідомляє золота пані, і навіть понурий чоловік без віку активізується.
— Як «не знайшли»?! — запитує золоту пані. — Тіло щезло?
— Я ж кажу: така заплутана історія! Наречена заходить, коридор — весь у крові! Весь!
— І стіни? — Очі важкої тітки азартно блищать.
— І стіни! Усе в крові! А на підлозі крейдою окреслений контур тіла.
— То поліцейські зробили! Поліція завжди фіксує позу жертви, — демонструє обізнаність молодик.
— Поза була, а тіла не було.
— А куди воно, пардон, поділося? — ще більше активізується понурий чоловік.
— Певно, поліція забрала.
— А хто повідомив поліції, що нотаріуса вбили? — У понурому чоловікові прокидається слідчий. — Консьєрж?
— Ні. Кажуть, консьєрж спав. Крізь сон ніби бачив поліцейський автомобіль біля будинку.
— Прикольно! — чесно признається молодик. — Дуже цікаво!
— Нам цікаво, а вся нотаріальна контора на вухах: не можуть колегу знайти! — відповідає золота пані. — Обдзвонюють лікарні, морги, поліцейські відділки, намагаються з’ясувати, куди саме відвезли тіло нотаріуса. І наречена та заважає вкрай.
— Наречену треба допитати, — каже понурий чоловік. — Вона є носієм інформації про приватне життя нотаріуса.
— Її неможливо розпитати, — авторитетно заявляє золота пані. — Вона в шоковому стані і товче тільки одне!
— Що? — встряє важка тітка.
— «Я знала, що цим скінчиться!»
— То вона! Готовий побитися об заклад: то справа рук нареченої, — резюмує понурий чоловік. — Вона нотаріуса вбила.
— І як би вона мертве тіло сховала? — дивується золота пані. — Ви б бачили ту наречену: сорок кілограмів кісток. Вона й пачку чипсів у руці не втримає.
— А в неї коханець є! З поліції! — упевнено відбиває пас понурий чоловік. — Він в темі, кажу вам. Допоміг тіло сховати.
— Треба порадити нотаріусам продивитися записи з камер стеження, — вирішує діяти молодик, навіть робить крок до дверей нотаріальної контори.
— Вони, по-вашому, діти? — зупиняє його золота жінка. — Нотаріуси свої пошуки з цього і розпочали!
— І що показали записи? — питає молодик.
— Учора камери на будинку, де нотаріуса вбили, не працювали, — відповідає золота пані. — Кажу ж: така підозріла історія.
— І що в нас за країна? — психує важка жінка. — Камери не працюють, тіла зникають. Це все — поліція! Кажу вам: нова поліція вся продажна!
— І всі нотаріуси продажні, — резюмує молодик. — Вони так безсоромно косять бабло, що потім косять їх.
— А наречену однаково шкода! — кажу я раптом голосно. — Якщо вона і справді вбила нотаріуса, значить, було за що!
Змовники обертаються до мене в бездоганному синхроні: щось знаєш? Кажи!
— Ні. Нічого такого! Просто думки вголос!
— Мені час! І так згаяла півгодини задарма! — Золота пані враз втрачає до мене інтерес, суне геть. Слідом за нею зграйка змовників розповзається і тане на очах. А як же заколот? Скасовується?..
Підходжу ближче до дешевих металевих дверей нотаріальної контори, читаю на папірці прізвище, на яке вказувала пані в золоті: Швець Герман Григорович.
— Герман, — шепочу. Тільки тепер розумію: і без того сумнівна пригода закінчилася ще більш загадково і несподівано, ніж я сподівалася.
6.
Навіщо я намалювала на підлозі Германової оселі нерівний контур білим? Задля чого утнула той емоційний ідіотизм? Яку вселенську несправедливість намагалася виправити і що змінила тим незворотно?
— Бо там мала бути мертва людина! — шепочу з затятою фанатичністю і сама дивуюся: чому так безглуздо-твердо вірю в те?
— Ти просто надто примітивно розшифрувала свій сон, — в коворкінгу на Лівому березі Улька висуває мені свої версії. — Мертва людина — образ чогось загубленого навіки.
— Тобто?
— Тобто йшла ти по життю — і ось перед тобою декілька дверей. Ти обираєш одні, хоч і вагаєшся перед тим: смикаєшся то до одних, то до других, то до третіх. Але розірватися неможливо, і ти довіряєш серцю, а воно шепоче: тобі сюди, ось до цих важких дубових дверей, за ними тобі буде комфортно, цікаво, перспективно. Ти підходиш і розумієш ще до того, як відкриваєш їх, що за тими дверима…
— Мертва людина?
— Ні! За ними шанси, які ти колись змарнувала чи просто неправильно трактувала. То неважливо. Головне, ті шанси — мертві. До них немає сенсу повертатися.
— Навіщо ж я вибрала саме ці двері, якщо підозрювала, що за ними мертві перспективи?
— От як тобі пояснити? Ти в школі вірші писала? — запитує Улька.
— І вірші, і статті, і оповідання, — хвалюся. — І закінчила філфак з відзнакою. У мене природний літературний дар. Я могла б стати письменником. Чи ще стану, бо, коли редагую ідіотські тексти, які надсилають замовники, у мене дах рве від тих перлів. Я таки дуже талановита! — Мене несе. Бо в чому-чому, а у власній неординарності та глибоких покладах різноманітних талантів упевнена беззаперечно.
Улька стріпує косами: досить, досить.
— Невдалий приклад, — міняє тактику. — Давай не про тебе. Про мене. Ось, наприклад, писала я в школі вірші. А я дійсно писала. І ось тепер вирішила: стану я Ліною Костенко, ніяк не менше! І відчиняю ті двері. А за ними — мої безпомічні, куці, примітивні, мертві творіння. І я розумію: ні вже! Ніколи я не стану поетесою. Не варто навіть пробувати. Шкода, що я сюди повернулася.
Улька замовкає, дивиться на мене з цікавістю: дійшло?
Дійшло. Та не допомогло.
— Чому? — дивується Улька. — Проаналізуй своє нинішнє життя. Плани, наміри, мрії. Можливо, саме та перспектива, яку ти собі намалювала на найближче майбутнє, не така вже й життєздатна. У тебе ж є плани?
Плани?.. У мене немає планів! Щоразу, коли намагаюся уявити своє завтрашнє життя, розгойданий людьми білий світ лише знизує плечима з прикрістю, береться пояснювати мені, як би в телевізорі ведуча розтлумачувала глядачам імовірні метеорологічні перспективи: сиди і не рипайся. Який сенс лаштуватися на похід, коли навкруги буревії? Однаково заллють усі маршрути, зруйнують усі стежини-шляхи, викинуть на такий чорний берег, про який ти і гадки не мала! Я не здаюся. Міняю
