Тарас Бульба - Микола Васильович Гоголь
ука геть розходилася з побутом життєвим: оті схоластичні, граматичні, риторичні й логічні мудрощі аж ніяк не торкалися того часу, ніколи не повторювалися і не застосовувалися в житті. Учені тієї науки ні до чого не могли доточити свої знання, хоч би й менш схоластичні. Та й самі вчені тодішні більше як будь-хто були невігласи, бо геть далеко були від досвіду. А до того цей республіканський лад бурси, ця сила-силенна молодих, дужих, здорових людей, — все повинно було навіювати вчинки зовсім поза їхньою шкільною наукою. Часом погане утримання, іноді часте покарання голодом, часом численні потреби, що закипали в свіжому, здоровому, міцному молодикові, все це разом породжувало в них ту моторність, що вже потім розвивалася на Запорожжі. Голодна бурса гасала вулицями Києва і всіх заставляли бути обережними. Перекупки, на базарі сидячи, все закривали руками пироги, бублики, гарбузове насіння, як орлиці дітей своїх, тільки вздрівши де перехожого бурсака. Консул, по своїй службі наглядаючи за підлеглими йому товаришами, мав такі страшенні кишені в своїх шароварах, що загнав би туди всю ятку загавленої перекупки. Ці бурсаки складали зовсім окремішну громаду: до вищого кола, з польських і українських шляхтичів, їм було зась. Сам воєвода Адам Кисіль, незважаючи на протекторат над академією, не пускав їх до товариства і наказував тримати їх суворіше. А проте, що там було й наказувати, коли ректор і ченці-професори лози й канчуків не жалкували і часто диктори з їхнього наказу шмагали своїх консулів так круто, що ті кілька тижнів чухали свої шаровари. Багатьом із них це було й зовсім ніщо і видавалося трохи міцнішим від доброї горілки з перцем; іншим під кінець тяжко уїдалися такі безперервні припарки, і вони тікали на Запорожжя, коли тямили знайти шлях чи коли їх не перехоплювали на дорозі. Остап Бульба, хоч і почав старанно вчитися логіки і навіть богослов’я, ніяк не міг здихатися безжальної різки. Ясна річ, що це мало якось та загартувати його вдачу, надати йому твердості, такої завжди прикметної в козаків. Остап був за найкращого товариша. Він рідко верховодив у зухвальних справах — почистити чужий садок чи город, та зате повсякчас був одним з перших, що приходили під прапори спритного бурсака, і ніколи ні в якій пригоді товаришів своїх не зраджував; ніякі канчуки й різки не всилували б його таке вчинити. Був він твердий до інших спокус, опріч війни та веселої гульні; принаймні він ніколи майже ні про що інше й не думав. Він був прямодушний з рівнею своєю. Він мав добре серце, таке, власне, тільки й могло бути з такою вдачею і за тодішніх часів. Його за душу взяли сльози бідної матері, і тільки це його смутило й змусило в задумі схилити голову.
Менший брат його, Андрій, мав натуру трохи живішу й якось більш розвинену. Учився він охотніше й без напруги, що з нею бореться важка й сильна вдача. Він був меткіший від свого брата, частіше бував верховодою небезпечненьких-таки справ, а часом з допомогою свого спритного розуму міг викрутитися від кари, тимчасом як брат його, Остап, усякий клопіт закинувши, скидав з себе свитку й лягав долі, зовсім не думаючи прохати про помилування. Він також горів жадобою подвигу, а разом з тим душа його не чужа була й іншим почуттям. Потреба кохання спалахнула в ньому гостро, як перейшов вісімнадцяту весну; жінка почала частіше являтися гарячим мріям його; він, слухаючи філософське дискутування, бачив її, все свіжу, чорнооку, ніжну. Перед ним безнастанно миготіли її яскраві, пружні перса, ніжна, прекрасна, вся оголена рука і сама одежа, облипаючи кругом її дівоче й разом сильне тіло, пашіла в мріях його якимись несказанними любощами. Він пильно ховався перед своїми товаришами з тими поривами пристрасної молодої душі, бо за того часу сором і безчестя було думати козакові про жінку й кохання, не зазнавши бою. За останні роки він рідше бував верховодою якої-небудь ватаги, а частіше блукав сам де-небудь по закутках київських, затоплених у вишневих садках серед малих будиночків, що привітно виглядали на вулицю панську, в теперішньому старому Києві, де жила українська й польська шляхта і де будинки побудовано з деякою химерністю. Одного разу, коли він заґавився, на нього мало не наїхав повіз якогось польського пана, а машталір зі здоровецькими вусами, на передку сидячи, оперезав його чепурненько бичем. Скипів молодий бурсак: з божевільною відвагою вхопився він могутньою рукою своєю за заднє колесо і спинив повоза. Та машталір, боячись прочухана, стьобнув по конях, коні рвонули — і Андрій, на щастя, встигши одвести руку, брьохнув долі просто лицем у болото. Дзвінкий і гармонійний сміх розлігся над ним. Він звів очі і побачив коло вікна красуню, якої ще зроду не бачив: чорноока та біла, як сніг під світлом ясного вранішнього сонця. Вона щиро сміялася, і сміх надавав осяйної сили її сліпучій красі. Він сторопів. Він дивився на неї, геть збентежений, недбало обтираючи болото зі свого обличчя та ще більше умащуючись. Хто вона була, ота красуня? Хотів був довідатися від челяді, що юрбою, пишно вбрана, стояла за ворітьми, оточивши молодого бандуриста. Та челядь зняла сміх, побачивши його закаляну пику, і не пошанувала його відповіддю. Аж потім довідався, що це дочка прибулого ковенського воєводи. Тої ж таки ночі, з властивою самим бурсакам зухвалістю, він проліз через огорожу до саду, зліз на дерево, що розкидалося гілками аж на дах будинку; з дерева переліз на дах і через димар каміна пробрався до опочивальні красуні, що тоді саме сиділа перед свічкою й виймала з вух своїх дорогі сережки. Прекрасна полячка так злякалася, зненацька побачивши перед собою чужого чоловіка, що й слова не могла вимовити; та, примітивши, що бурсак стояв, опустивши очі й не сміючи від оторопіння й рукою ворухнути, коли пізнала в ньому того самого, що бецнувся на її очах на вулиці, сміх знову напав на неї. А до того ж в Андрієві нічого страшного не було: він був дуже гарний з себе. Вона від душі сміялася і довго забавлялася з його. Красуня
