Село не люди - Люко Дашвар
– А чого це я повинна вибирати між огірком і капустою, якщо мені ситра хочеться?
– А де ти у Шанівці ще когось побачила? Може, Тамарчиного молодшого – Тарасика-першокласника?
І Людка розреготалася.
– Ох і дурна ж ти, Людка! Оце тобі Сашко і Сергій увесь світ затулили. А в селі чоловіків – повно!
Людка перестала реготати.
– Ти здуріла?..
Катерина очі відвела:
– Чи, приміром, узяти килимівських… Обирай собі, Людко, кого хочеш.
– Щоб шанівська дівчина на поганих килимівських заглядалася! Та ніколи! А онде хлопці чешуть. Піду. Ти завтра до Миколиного магазину підеш?
– Піду. Може, щось і купимо.
– За гроші?
– За які там гроші? За олію.
– Тю! Та Микола ще місяць тому постановив: тільки за гроші. А ти не знала?..
Людка пошвендяла назустріч хлопцям, а Катерина так і завмерла. «Що ж це? Як же так? Бути не може. Бреше Людка… А як же ліфчик? Як же мій перший дорослий ліфчик?!» – билося.
– Катька! – Сергій з вулиці.
– Чого тобі?
– Таж сюрприз на завтра плануємо. Готуйся!
– Відкладай на суботу. Завтра не можу.
– Ну дивись! У суботу…
Катерина йшла на город і сама до себе:
– Ото як буде мені ліфчик у п’ятницю, то подивлюся на їхній сюрприз у суботу. А як не буде…
Маруся зайшла до класу, звично зітхнула:
– І оце мені всі? А де Катя? Де Наталя? Галина?
Людка штовхонула Вадьку в бік:
– Кажи, єдиний мужчина у класі…
Вадька підвівся:
– Усі при ділі, Маріє Іванівно. Хто жне, хто косить.
– О-ой! Не патякай дурного! Жне, косить… Отак дурними й залишитеся, без знань. А я з такою новиною прийшла. Так хотілося всіх порадувати.
– Ви нас порадуйте, а ми іншим перекажемо, – запропонувала Людка.
Марусі й самій не терпілося.
– Діти! – почала урочисто. – Ви ж знаєте курган, що між Шанівкою та Килимівкою?
– Атож! – здивувалася Людка.
– А це ж не просто купа землі. Ви ж пам’ятаєте, я вам на уроці краєзнавства колись розповідала… Історична пам’ятка. Залишок древньої цивілізації…
– Якої саме? – запитав уїдливий Вадько.
– Дуже древньої, – відмахнулася Маруся. – І от… Степан Леопольдович, завідувач Килимівського культурного центру…
– Дядько Степан? Чоловік ваш? – уточнила Людка, яку формулювання «Килимівський культурний центр» збило з пантелику.
– А хто ж іще? Звісно, дядько Степан, завклубом, – підтвердив Людчину гіпотезу Вадька.
– Чого перебиваєте? Краще слухайте. То вчора…
– Коли ви картоплю копали? – не здавався Вадька.
– Коли ми – Степан Леопольдович і я – спілкувалися з ученими, – роздратовано підвищила голос Маруся. – То домовилися… Скоро до нас прибуде вчена експедиція, яка досліджуватиме курган. Бо з усіх українських курганів наш – найстаріший.
– Класно! – зрадів Вадька. – А коли ті люди приїдуть?
– Власне, через кілька днів. Іще хочуть пісень народних послухати, може, якусь нову для себе знайдуть. Отже… Щоб усі до одного з батьками поговорили, хай пісні згадують, до приїзду гостей готуються. Скоріше за все, вчені у Шанівці зупиняться.
– Тоді хай шанівські й готуються, – підсумував Вадька.
Удома Маруся пиляла очманілого від пиятики Степана.
– Ну, Стьопо, гляди мені! Якщо про вчених збрехав… Буде тобі і стопка, й пісня!..
– Марусю, хіба я собі ворог?! Хоч побожуся. Були вчені! Точно були. Випадково зустрілися на автостанції у райцентрі. Ну, я їх пригостив, ясна річ! Поговорили. Серйозні люди. Як про курган почули, загорілися. Кажуть: «Усе! Їдемо до вас!»
– І коли? Я дітям уже сказала, що вчені приїдуть.
– От ти базікало! – Степан потягся до акордеона. – Хоч у пекло, аби поперед батька.
Уже й сонце в потилицю припекло, а Роман усе сидів і сидів під копою недвижно, як та каменюка. Схаменувся тільки, коли гуркіт від дороги пішов. Ноги налиті розім’яв, із-за копи вийшов. Гля’ – сам Залусківський із якимось незнайомим. ЗІЛа на дорозі кинули, до копи чешуть.
Залусківський Романа побачив – і незнайомцеві, тихо так:
– І ще одне прохання. Ви, Анатолію Петровичу, не кажіть, що ви зі страхової компанії, бо…
– Бо що?
– Та кровососи ж! Як узнають, що я копу застрахував, будуть із мене гроші тягти.
– Ну, я не знаю…
– Я віддячу! – Залусківський страховикові.
Той аж спину розправив.
– Оце діло. Добре, не скажу.
– Ну, здоров, Романе! Як справи? – Залусківський ляснув по Романовій долоні. – Горілки не пив? У дівок під копою не встромляв?
Роман око примружив.
– Та ні…
– А це людина із санстанції. Оце у справах їхали. Дай, думаю, на копу гляну.
– А що на неї дивитися. Стоїть собі.
– І ви тут цілодобово? – запитав незнайомець.
– Так. – Роман на нього око скосив: що треба?
– І нікуди ні кроку?
– Так.
– А ім’я ваше, прізвище…
Залусківський підхопив незнайомця під руку, потягнув від копи.
– Ну що ж ви, Анатолію Петровичу! Я вам потім його прізвище скажу. У машині собі спокійно запишете. Ми ж домовилися.
– Та стійте ви! Я ще копу хтів обійти, – пручався незнайомець.
– І що її обходити? Копа як копа. Головне – під цілодобовою охороною. Поїхали вже папірці заповнювати. Мені ще справ…
ЗІЛ загуркотів по дорозі, Роман услід машині глянув, насупився.
– Та ні… то я дурне сказав – «ні кроку».
І пішов у бік Шанівки.
– Це якими ж дурними мали би бути ті чужі курви, щоб серед білого дня в копі Залусківського колупатися, – розмірковував дорогою.
Раїса якраз примірювалася знести курці голову сокирякою. Обернулася.
– О! Чого це ти вдома, Романе? А копа? Залусківський вигнав?
– Та ні. Я на хвилю.
У жінки сокиру з рук.
– Давай сам.
Хрясь! Бідолашна курка й не кувікнула.
– То пощо прийшов? Дай картоплі наварю. Візьмеш.
– А хлопець де? – озирнувся. – Чуєш, Раю! Де Сашка?
– Де ж йому бути. У школі.
– От шкода. Я ж бо хтів, щоб він мене підмінив, а я б за соляру домовився.
– Давай я тебе підміню.
Рая на чоловіка дивилася – і не впізнавала. І тверезий, хай би йому грець!
– Ні, крутися вже по хаті. Піду. Хай завтра вранці Сашка на копу прийде.
– Добре. Стій! У мене тут… – Рая відсунула від стіни мішок із борошном, витягла з-під нього пляшку «Столичної». – Ось! Візьми із собою.
Роман – в очі жінчині.
– Рая… Я як схочу напитися, то знайду. Сховай. Хай буде.
– Ромчику…
Жінка – руками по столу безпорадно. От наче треба їй щось у руки, щоби надійніше стало. А тут – сокира. Рая на неї руки й поклала.
– Ромчику…
– Ну?
– Що з тобою? Якийсь ти…
– Та думаю… От відсіємося…
– І що?
– Та розлучуся…
– Що?! – жінка вухам не повірила. – Ти зі мною розлучишся?
– Розлучуся… Знайду покинуту хату, що ще не обвалилася,
