Село не люди - Люко Дашвар
– Миколо, а олією візьмеш? – спитала сумна тітка Орися, яка тільки-но чоловіка поховала.
– Гривня за літру! – оголосив Микола, і шанівці захвилювалися.
– Та хіба так можна?! Що то за ціна? Нам Залусківський по два п’ятдесят за літру рахував, коли олією за трудодні віддавав.
– Що мені до вашого Залусківського?! Я собі своє міркую. Гривня за літру. Або гроші!
Мамка обскакала оком усі розкладачки і до Катерини:
– Доню, давай татка спочатку взуємо, а потім уже…
– Добре… Я поки все чисто роздивлюся.
За п’ять хвилин татко вибрав кирзові чоботи й теплу сорочку в карту, запхав обнови до сітки. І мамці:
– Піду до кіоску. З мужиками побалакаю…
– Ой, Льончику, гляди мені. У нас роботи сьогодні – краю не видно.
– Яка така робота?
– За Килимівкою на полі багато буряків лишилося…
– У мене й так поперек рипить, а ти хочеш, аби я знову мішки на горбу пер?.. Та не лупай! Підемо. Я… пити не буду.
Татко пішов, а Катерина мамку за руку вхопила.
– Мамцю! Очі розбігаються!
– А ми по порядку. Ходім пальта дивитися.
Катерина влізла в дешеву китайську курточку, розцяцьковану штучним хутром, розпромінилася.
– Таж гарно, мамо! Ти дивись…
– Коротенька якась. Між ноги дути буде.
– А онде така сама, тільки довша.
Зупинилися на рожевому, твердому, як скло, пальті з білим хутряним капюшоном.
– І скільки? – гукнула мамка до Миколи.
Микола придивився, рукою маше.
– А-а-а! Так і бути. За двісті віддам.
– Скільки?! – мамка аж присіла. – Ти що, з глузду з’їхав?
– Тітко, це ви ненормальна. Таж такі дешеві ціни тільки в мене. Ви в люди поїдьте – з розбитим серцем повернетеся.
– Та де ж такі гроші взяти? – мамка на Катерину дивиться, а та стоїть у пальті рожевому, й ув очах сльози бринять.
– Добре, сто вісімдесят, – змилувався Микола.
– А якщо половину грошей зараз, а половину – через місяць?.. – мамка просить.
– От, тітко, яка ж ви хитра! Та вже хай так і буде, бо дівча ваше зараз розридається.
Мамка гроші Миколі відрахувала, з Катерини пальто стягла, в поліетиленовий пакет склала.
– А чобітки хай чекають, поки свиню заколемо, – каже.
– Мамцю! Мамцю рідненька! Ну скажи, яке пальто гарне! От ні в кого такого пальта не буде!
Мамка Катерину по волоссі погладила і сміється.
– А ще сюрприз маю…
– Який?
– От тобі цілісіньких п’ять гривень. Хоч – прокладок накупи, хоч – журнал чи цукерок.
– Я знаю! Знаю що… Я вже примітила! – Катерина оббігла розкладачки, зупинилася біля крайньої.
– Скільки заколка ота коштує? – тицьне пальчиком у велику штучну ромашку на ґумці.
– Та бери вже за три гривні, – відповідає Микола.
– А дасте на п’ятірку дві ромашки? – насмілилося дівча.
– От спекулянтка! – Микола вихопив п’ятірку й кинув Катерині заколки. – Гляди мені! Щоб із такими заколками на слідуючий мій приїзд заміж вискочила.
– І вискочу! – ляпнула Катя і розсміялася.
Мамка – очі на лоба. І Миколі:
– І що ти, дурний, дитині кажеш?!
А потім Катерині:
– А що, доню… Може, повернемо Миколі ті заколки?
– Мамо! Я ж пожартувала! То з радощів. Ти на мене тільки подивись. І пальто в мене гарне, і заколки красиві… І ліфчик у мене є!
Від Миколиного магазину мамка з Катериною пішли до кіоску, але й здалеку було видно: татко здимів.
– Пропали буряки, – зітхнула мамка. – Ходімо додому.
І знову вони йшли повз Миколину торгівлю, і так мамка сумно на розкладачки подивилася, що Катерині аж сльози в очі.
– Мамо, стій. А давай і справді ті заколки повернемо. Ти до п’ятірки трохи докладеш і купиш собі щось гарне. А хоч би й шарфа з китицями. А можна – у борг.
– Нащо воно мені? У мене намисто коралове є. Яке татко подарував.
– Таж скільки років тому подарував…
– Пусте, доню, – мамка розсміялася, пішла далі, а Катерині від того сміху на душі ще сумніше.
Догнала мамку, за руку обійняла.
– Матусю… ким мені стати, щоб так не жити?..
Мамка й про сміх забула. Очі одне кричать, вуста інше кажуть.
– То хай чоловік думає, ким йому стати. А дівчині думати – з ким бути.
– Як це?
– А так… Жінці вірного чоловіка поряд треба. Щоб за ним – як за стіною.
– А наш татко такий?
– Такий… Хіба сама не бачиш?
– А чого п’є?
– Роботи нема. Хіба сама не бачиш?
– А тітка Рая дядька Романа вб’є? – вихопилося.
Мамка знову зупинилася.
– Що ти сказала?!
Катерина і собі стала. Серце калатає.
– Матусю! Невже тітка Рая і справді дядька Романа вб’є? Я ж після цього жити не зможу…
Мамка Катерину обійняла, головою похитала, мов та берізка на вітрі.
– Що воно за день такий сьогодні?.. Ніхто, доню, нікого не вб’є. Усі житимуть. А тітка Рая п’яна вчора була. Так завжди… Од тої горілки – самі біди. Гляди мені, нікому не кажи. Обіцяєш?
– Обіцяю…
Людка на Миколиному торжищі дві години тирлувалася. Старих журналів про моду накупила, черевики на підборах у матері випросила і, хоч та противилася п’ятдесятилітровий бідон олії за шкірзамінник віддавати, благала:
– Мам, я без цих черевиків пропаду. Як же вони мені нужні! Украй…
Бідон із олією Людка сама кравчучкою до Миколи приперла. Замість того черевики отримала – і до Катьки. Хвалитися.
Катерина якраз у рожевому скляному пальті по хаті швендяла. І туди! І сюди! І до дзеркала! І ромашки у косах…
– Ульот! – визнала Людка. І свою коробку розкрила.
– Класні черевички, – Катерина крутила в руках шкірзамінник на підборі – і надивитися на могла.
– Кать, я чо’ прийшла… – Людка озирнулася й зашепотіла. – Хлопці просяться… Кажуть, хай би той сюрприз сьогодні вночі влаштувати. Сашкові завтра батьку в полі помагати, Сергій із Тамаркою по товар для кіоску поїде.
– Та хай буде сьогодні, – Катерина згадала про рожевий ліфчик, задерла кофтину. – Людка! Глянь! Мама ще мені ліфчика купила…
Людка так і сіла.
– Оце вже – повний ульот!
Оговталася – і далі веде:
– Тоді так. Опівночі я під твоїм вікном пошкребуся – виходь. Підемо.
– Мені б тільки, щоб усе швидко, – Катерина згадала дядька Романа і пожалкувала вже, що погодилася з Людкою кудись поночі йти.
– Людка… А де він буде, той сюрприз?
– Великий покинутий будинок за балкою знаєш?
– Без даху?
– Хлопці
