Село не люди - Люко Дашвар
– Та йди вже.
«Дядько Ромко теж так казав…» – без жалю подумала Катерина і – навпростець до глиняної мазанки Килини. А позаду – Людка:
– Ну що, джентльмени? Шануймося, бо ми шанівські! Ходімте додому. А Катька потім прийде.
Яка різниця, де болото місити – на дорозі чи в полі? Катерина йшла полем, миші шаруділи під ногами, а вона й не чула. Усе думала: яка ж вона, та страшна баба Килина, про яку все село з переляком говорить. Мамка казала, худа і чорна, як зараза, глуха навіки – можна стати за її спиною і кричати щодуху, а баба достоту не почує. А от як перед Килинині очі – то баба все з вуст прочитає.
– І все чисто лікує? – питала у мамки Катерина.
– Та якби ж тільки лікувала, доню, – мамка полохливо. – Вона ж віщує… А це гріх!
– А хто каже, що гріх?
– Раїса, мати Сашкова. Вона ж раз до Києва їздила на медичну консультацію, а замість того півночі у Лаврі до святих мощів у черзі простояла. Та з людьми поговорила. Приїхала й каже: точно – гріх.
– Мамцю, а чого ж ти сама до неї бігаєш?
– Я по ліки, доню, а не по долю.
«Чого мене до баби тягне? – Катерина аж зупинилася. – Ні ліки мені не нужні, ні доля. Я ж не Людка, я ще й сама не знаю, ким буду».
Глянула – сонце за полудень, попереду вже видно Килинину мазанку, а праворуч – рукою подати – курган.
– Заскочу на курган на хвилю, – сказала собі. – Може, й передумаю до Килини пертися.
Із самого ранку Катеринин татко Льонька гарно вмовляв друзяку Романа піти з ним за сільською чередою. Навіть приховану від дружини Дарини пляшку показував.
Ромко шкулився, очі відводив і все торочив:
– Та не можу. Мені Залусківський наказав трактора полагодити.
– Ромка, ти ж мене знаєш, падло! Я ж сам пити не можу. Я не алкоголік! – Льонька не злився – бентежився: що з Романом? Біда?
– Давай іншим разом… – Роман сам не свій, очі долу, мнеться, як свіжа шкіра.
– Отак мені череду перегидити! – Льонька плюнув і пішов до корів. – Ану мені! Тварюки! Гайда! Гайда!
Батогом спересердя так крутонув, що і власній жопі дісталося.
– І що воно за день?! Не день – «Лісова пісня»!..
Роман провів Льоньку поглядом, сів біля постаменту, на якому колись колгоспниця із серпом стояла.
– Чи й справді трактора подивитися?
А тут і Залусківський чеше.
– Романе, йди. Робота є. За курганом копу сіна склали, знаєш?
– Сам складав. Як не знати. Аж п’ять літрів олії заробив. Оце мащуся тепер щодня від щастя.
– А ти за копу мільйона хтів?! Кажи – будеш робити чи інших пошукати?
– А що робити?
– Копу стерегти. Якісь чужі курви приловчилися сіно красти.
– Давай рушницю…
– Може, автомат?.. Здурів! Так іди.
– А скільки…
– От вам би всім одне – скільки та скільки. Йди! Не скривджу.
– Зараз кажи, бо в мене й удома справ вистачає.
– Десять гривень за ніч.
– За ніч? То чого мені серед білої днини туди пертися?
– Ну, того… Не за ніч, а за добу.
– Тоді хай двадцять гривень. Скільки мені там тирлуватися?
– Та тижні зо два. Йой! Чотирнадцять діб, та по двадцять гривняків. Ти мене розориш, Романе! Ні, мабуть, не треба, – махнув рукою Залусківський.
– Е, стій! А давай без грошей.
– Без грошей? Давай! – повеселішав Залусківський.
– Трактора даси. Я поле своє виорю. Озимину засію.
– Хай буде, але на своєму пальному оратимеш!
– Добре, – Роман відштовхнувся від постаменту, підвівся. – То я пішов?..
– Поїсти із собою візьми. І щось тепле. Ночі вже холодні.
– От який ти в нас дбайливий, Залусківський! – осміхнувся Роман.
– Атож! Що би ви без мене робили. Повиздихали б! – образився Залусківський.
Роман махнув рукою, пішов до хати.
– Рай! Збери щось поїсти. Мені роботу дали!
– Із грішми?
Романова жінка Раїса якраз капусту шаткувала: на столі гора порубаних качанів, на підлозі – ще голівок із тридцять.
– За трактора домовився. Та збирай уже.
Раїса руки від солі об фартух витерла:
– Таж хліб тільки післязавтра привезуть.
– Сама зліпи! Не безрука! – скрипнув зубами Роман.
– Зараз зліплю. А що за робота? – Раїса язиком плеще, а руки вже працюють: борошно дістала, яйце вбила, сільки трохи, водички. Буде балабуха.
– Вигідна. Копу Залусківського біля кургану стерегти. Два тижні. Трохи покручуся, а потім Сашко мене підмінить, а я – на наше поле. Треба ж йому раду дати.
– А чо’ ту копу стерегти?
– Чужі курви сіно крадуть.
– Отакої! Весь час крадуть, а Залусківський не біднішає. Щось воно не те…
– Що ти, бабо, знаєш? Давай балабуху, йти треба.
Роман грюкнув дверима, а Раїса вслід чоловікові у двері:
– Стережися, Ромчику!
І не обернувся.
Раїса зітхнула. Руки капусту мнуть, а думки далеко. Шістнадцять рочків тому побралися, на весіллі вся Шанівка горлала:
– Оце Ромкові пощастило. Має Раю, а то – рай!
І не задурно кричали. Повногруда, русява Рая не тільки Романові здавалася беззаперечною перепусткою у щастя. Рая й сама вірила: вона, Роман, хатинку побудувати, дитинку мати… Хіба не щастя?
З хати й почали. Нову самі будували, у дідовій старій ночували. Раїса з ферми щодуху мчалася: води наносити, їсти наварити, курям дати, попрати все, а потім до ночі цеглу Ромкові подавати, цемент із піском та водою у відрі місити. Зупинялися, коли падали. Ромко спав просто на підлозі, а Рая поруч мостилася. Сяде навколішки, рядно під зад, табуретку підставить, руки на неї покладе, а на руки голову опустить. Оце й увесь сон. Сама виметикувала: руки й ноги заніміють, не захочеш, а прокинешся вдосвіта. І знову – курям, на ферму, додому, води наносити, наготувати, попрати, а потім до ночі – Ромкові цеглу подавати, цемент із піском та водою… Ось він, будинок! Чотири кімнати на трьох. І комірчина. І кухня літня. І город – двадцять соток.
– І синок у нас не пройдисвіт. Добра дитина. А щастя чо’сь…
Раїса зітхнула, зиркнула на кляту табуретку. Як спала навколішки, так сотні разів лобом об неї билася.
– Якби Ромка не пив… – загадала за звичкою – і раптом аж сіла на ненависну табуретку. – Оце! Таж уже третій день тверезий… Чого б це?..
Тверезий Роман сів біля копи Залусківського і відламав шмат балабухи. Відкусив і виплюнув.
– От зараза! Солі кинула, як молода.
Глянув: а хто це полем іде просто до кургану? Може, ті самі чужі курви знахабніли вкрай?
Упізнав іздалеку – і аж захлинувся.
– От йо… Проходу не дає!
І – за копу. Сховався, а очей відвести не може.
– Чо’ це я на дитину намовляю?.. Сам, старий
