Піца Гімалаї - Ірена Ігорівна Карпа

— Він ставатиме все сильніший. Ми не перечекаємо до ранку. Вставай.

Редька й не рухнулася. Дордже несподівано сів біля неї. Трохи помовчавши, він тихо заговорив:

— Коли увага твоя відхиляється назовні, озбройся настановами про те, як обернути все, що сприймаєш, у шлях.

Редька глянула на нього запитально.

— Так Падмасампхава співав у прощальній пісні до тибетців, — пояснив Дордже. — «Якщо прагнете позбутися прив’язаності, слідуйте за мною!» І стосується це прив’язаності до родичів, коханих, батьківщини чи просто прекрасних місць і образів — байдуже. Ісус, до речі, казав щось цілком ідентичне. Ну, а відлипнути від будь-чого — це завжди зусилля.

Кряхтячи й нарікаючи, Редька таки звелася на рівні ноги. Дордже допоміг їй висадити наплічника на спину, по-батьківськи поправив усі лямки.

— Па-па, прекрасна безіменна гора.

— Вона не безіменна. Її звати Кіла. Таке собі божество медитації, і родич нашого ґріґуґа. Ти б хоч деколи в мапу заглядала, фрау гід-лер.

— Кіла… — повторила, зітхнувши, Редька. І тут же забула це ім’я.

56

— Коли джіпіес перестає працювати в таких місцях, це видається настільки очікуваним, що аж страшно… — сам до себе промовив Дордже.

Редька на це його «страшно» стрепенулася.

— Ш-шо? Ти серйозно? А карта?

— А на карті це якраз один із бленк спотів. Тут могла би бути ваша реклама. Так же на порожніх щитках пишуть?

— Та так… і що ми робимо?

— Те, що й дотепер. Ідемо.

— Гм. Тобто в нас є точка А — печера медитацій Падми, куди ще сяк-так протоптана стежка, і точка В — село, в яке звідси ніхто ніколи не ходив, бо нашо то їм треба. Так же ти казав? І не ясно, яким милим ці дві точки сполучаються… То ми, типу, трохи в пастці?

— У пастці, доцю моя, є тільки одна точка, вона ж і фінальна. Нуль-вектор, і капець. І з пастки вже точно нікуди не підеш. А у нас з тобою, глянь-он скільки перспектив! — Дордже картинно розкинув руки й озирався навколо. — Гуляй, де хочеш!

Тісні скелясті розщелини з велетенськими валунами на верхівках, що через один мали виразні людські риси, заступили пустельне плато. Редька з Дордже йшли вузькою стежкою, ледь-ледь зачепленою до стіни каньйону.

Гігантські голови пильно дивилися їм услід, ледь тримаючись на своїх тоненьких шиях.

— У пізній час забобонні пастушки намагаються якомога швидше минути цю місцевіть.

— Я розумію їх… — Редька несвідомо пришвидшила крок.

— Саме у таких от скелях і любили селитися святі. По-перше, люди не дістають, по-друге, є де вправлятися в духовних подвигах. Ну а селянам багато не треба: «Он там живе лама, він відганяє від нас і нашої худоби злих духів. Вам із собою дати від них амулетик, до речі?»

Небо у контрасті з теракотою скель видавалося неймовірно синім. Величезний птах, можливо, знову гриф із його невимовним розмахом біло-сірих крил, кружляв у цьому небі, видивляючись, чи не здох, бува, який перевантажений мул чи кінь на гірській дорозі.

— Як дивно, що існує така тиша, — сказала Редька, зупиняючись. — Якщо заткнуться наші ноги — в сенсі, якщо ми зупинимося й перестанемо ними гупати, — не буде чути геть нічого. Хіба що шурхіт крил отого півника небесного. А так то вуха закладе.

Дордже перестав гупати і хрипло зашепотів:

— Падма про кінець світу казав, що всіх анахоретів позганяють вниз жити в долинах. Про залізних птахів і коней на колесах, як бачиш, він не помилився.

Низку старих і майже геть вицвілих молільних прапорців було напнуто через всю ущелину так, наче вона тримала цю велетенську кам’яну книгу в такому положенні — аби не відкрилася до часу.

Печера, де медитував колись Ґуру Рінпоче, темніла дуже високо, на одній із майже вертикальних стін цієї вузької розщелини, з крижаною річкою на дні. До печери вели бозна-коли і ким висічені кам’яні східці.

— А є в неї ім’я?

— У кого?

— Та в печери ж! — Редька вкотре пошкодувала, що не робила дорогою жодних записів, хоч і було де — виклянчений у Дордже «молескін» так і лежав незайманим у рюкзаку. А тепер вже якось пізнувато було, чи що…

— А. Маєш на увазі, чи це не та сама Перлова Кришталева Печера?

— Га?.. — тепер уже Редька витріщилася на нього, як баран на своє відображення в блискучому бампері новенького пікапа. Коли він задавав такі «навадящі вапроси», їй до кінця не ясно було — справді Дордже припускає, що їй може бути звідкись щось про це відомо (ба звідки?!) чи просто цілковито має її за дурну й говорить із нею так, як потерпілий кораблетрощу говорив би з розфарбованим під людину м’ячем: щоби з глузду не з’їхати.

— Я сам не знаю, — зітхнув він. — Та, де він практикував і відпустив у людські вуха настанови, що потім увійшли до «Вчень дакіні» має бути в горах Пама…

Редька вирішила, що вже ліпше не питати, де ті гори Пама. Деколи, коли хочеш здаватися розумним, ліпше загадково промовчати. Редька знала не одного київського «інтелектуала», що заробив собі це реноме у вищеописаний спосіб. Але зазвичай сама вона, звісно ж, роззявлялася, бо ліпше здатися дурним один раз, але взнати те, чого не знав, ніж дурним усе життя й лишатися.

— Шкода, що за цією тепер ніхто не наглядає… — дивлячись угору на печеру, й лаштуючи їх поклажу внизу під камінням, зітхнув Дордже. — Раніше, казали мені в селі, тут жив один старий тибетець, поїв рідкісних подорожніх чаєм. Два роки тому він помер, і більше нікому тут порядкувати. І, відповідно, показати, в який бік іти, щоби вибратись з ущелини.

— Може, я би залишилася? — ляпнула Редька, й відразу ж подумала, а що вона тут буде їсти.

— Може. Як тільки я куплю вертоліт, щоби скидати тобі їжу і видовищ.

— Та видовищ мені має вистачити. Оно які ворони літають, — кивнула Редька в бік антропоморфної кручі. — Чи там, диви, раз у два дні й коні пройдуть із рисом і цукром на спинах. Я вже мовчу про диких кіз, що будуть пастися під моїм порогом, як агнці Божі…

Дордже сміявся, полощучи в річці пляшку від коли.

— А місцеві жителі, — далі собі фантазувала Редька, — серед котрих