Бікфордів світ - Андрій Юрійович Курков
Дивне полегшення відчув я у своїй душі. Імені мого більше на торті не було. Нічим я більше не відрізнявся від інших, що сиділи за столом. І раптом осяянням прийшла до мене думка, що пояснювала невдачу мого життя, – зрозумів я, що всі ці довгі роки мої родичі, та й узагалі люди, не мали нічого проти палаючих свічок. І якби я не показував своє завзяття у спробах зберегти їхні вогники, догоріли б свічки напевно дотла й невідомо – чи виник би після цього вибух. Але люди бачили моє прагнення хай там що зберегти вогонь і в цьому відчували загрозу собі. Хоча чого вони так боялися?! Вогню? Вибуху? Навряд. Вони боялися моєї несхожості на них. Вони задмухували свічки, щоб задмухати вогонь бажань у моїй душі. Вони хотіли задмухати мене, і їм це вдалося. І ось тепер я нічим, окрім думок і почуттів, не відрізняюся від інших, що сидять за столом. І мені знову сумно. Я чую, як за вікном шарудить по листю дощ. Цей світ так мало відрізняється від минулого, земного. І чому йде дощ? Невже у кожного світу є своє небо і свої хмари?! Господи, скільки світів ти створив?
Гості все ще жують, неголосно перемовляючись, а за вікном темно, і я, стараючись не шуміти, виходжу з-за столу й покидаю цей святковий дім. У глибоко-синій темряві я поспішаю в сад, до лавки, сидячи на якій ми довго розмовляли з німецьким філософом. Я поспішаю, щоб посидіти там наодинці, роздумуючи про світи й долі, щоб побути ближче до наступної таємниці мого майбутнього буття – до розгадки долі Дори Байт, яка покинула цей світ і, напевно, цю лаву 21 квітня 1876 року. Де вона тепер? Що з нею? І чи піду я слідом за нею? Буде несправедливо, якщо я залишуся в цьому, другому світі назавжди. Неодмінно треба щось зробити, але що?
І роздумуючи, намагаючись знайти пояснення тому, що відбувається, і тому, що сталось, я сиджу на цій лавці, дивлячись на напівпрозору плівку перистих хмар, які поспішають у невідоме і примушують великий жовтоликий місяць підморгувати мені. Я сиджу, і на моїх очах місяць скочується повільно за горизонт, а з іншого боку горизонту важко виповзає величезне яскраво-біле сонце. Як хочеться піти! Піти чимдалі, туди, де мене вже не супроводжуватимуть душі покійних родичів і сумлінних німецьких філософів!
Коли сонце піднялося не менше ніж на сто футів над землею, я підвівся й пішов між деревами саду, уважно розглядаючи ці дерева й намагаючись знайти на їхніх гілках плоди. На жаль, імовірно, ще не час. Хоча дивно, адже всі гілки в густому листі, але ні квіток, ні бутончиків.
Так прогулюючись, я вийшов на наступну галявину й побачив посеред галявини лавку з темного дерева. Швидко підійшовши до неї, я застиг, приголомшено дивлячись на спинку лавки. Гладеньке відполіроване дерево, тонкі прожилки граціозно тягнуться з кінця в кінець. І жодної таблички, яка б увічнювала чиюсь пам'ять, жодного слова про чиєсь життя.
«Як це прекрасно!» – думаю я і, задкуючи крок за кроком, віддаляюся, відходжу в тінь дерев, а потім розвертаюсь і знову йду в поспіху назад, до свого будинку, до скупчення покійних людей, які переселилися в цей світ зі своїми бідами, ідеями, нав'язливими ідеалами.
Їду вздовж напівпрозорої вулиці й читаю назви майстерень і магазинчиків, які займають перші поверхи двоповерхових будівель. Зупиняюся перед вітриною «Граверний майстер». На чорному оксамиті під склом стоять срібні посудини з присвятами, зробленими твердою самовпевненою рукою. Це те, що мені потрібно. Я відчиняю двері – й тут же дзеленчить дзвоник. Мені назустріч виглядає хазяїн. «Чим можу допомогти?» – запитує він. «Мені потрібна бронзова плакетка з декількома словами, вигравійованими на ній», – кажу я. «На двері?» – зі знанням справи цікавиться власник майстерні. «Ні, – зачекавши, відповідаю я. – На спинку паркової лавки, на згадку про одну людину…» Гравер, підібгавши нижню губу, киває, і обличчя його в цей момент виражає розуміння та скорботу. Він бере в руку перо, вмочає в китайську порцелянову чорнильницю, зроблену у формі малесенького каміна, і, зупинивши руку з пером над чистим аркушем паперу, питально дивиться на мене. Так, я розумію, він чекає тих слів, які треба вирізати на бронзі, але зі мною відбувається щось дивне: несподівано неприємні відчуття виникають у пересохлому горлі, і я ковтаю слину, щоб позбутись їх. «Так… що б ви хотіли написати?..» – запитує гравер, дивлячись мені у вічі. «На згадку про… – диктую я тремтячим голосом, – …про Вільяма Бікфорда, який покинув цей світ сьогодні, 11 серпня 1989 року…» Гравер, дописавши текст, підводить голову. «Я чув про цю людину, – несподівано говорить він. – Один знайомий шахтар мені розповідав…» – «Що ви чули?» – здивовано запитую я. «Чув, що це був талановитий інженер, який винайшов якесь дуже корисне пристосування для безпечної праці шахтарів. І навіть, мені казали, в його селі тепер є музей… так, точно, музей у тому будинку, де він колись жив…» Ну от, іще одна новина, що засмучує! Ті, кого ти ненавидиш, віддають хвалу тобі! «Коли можна буде прийти за плакеткою?» – цікавлюсь я. «Завтра вранці». Ще раз дзвенить дзвоник, коли я виходжу з майстерні. На напівпрозорій вулиці тихо й безвітряно. Ніхто не йде мені назустріч, і це приємно. Повернувшись додому, я довго насолоджуюся самотністю. За вікном горять зірки. Тільки цокання настінного годинника порушує тишу, і я зупиняю годинник. Тепер можна буде спокійно просидіти перед вікном до ранку, до перших променів сонця.
Уранці, забравши у гравера плакетку і прихопивши із собою чотири цвяхи та молоток, я попрямував у сад. Розшукати ту
