Тарас Бульба - Микола Васильович Гоголь

сам і пошепки наказав щось одному із запорожців. Запорожці підвелися.

Тоді одважився й коваль підвести голову і побачив перед собою невисокого зросту жінку, трохи навіть дорідну, напудрену, з блакитними очима і водночас з тим велично усміхненим виглядом, який так умів підкоряти собі все й міг належать лише цар-ственній жінці.

— Світлійший обіцяв мене познайомити сьогодні з моїм народом, якого я досі ще не бачила, — казала пані з блакитними очима, з цікавістю розглядаючи запорожців. — Чи добре вас тут утримують? — провадила далі, підходячи ближче.

— Та спасибі, мамо! Провіянт дають добрий, хоч барани тутешні зовсім не те, що в нас на Запорожжі, чом би не жити якось?..

Потьомкін скривився, бачивши, що запорожці кажуть зовсім не те, чого він їх навчав.

Один із запорожців, прибравши поважної постави, виступив наперед:

— Змилуйся, мамо: навіщо губиш вірний народ? чим прогнівили? Хіба ми держали руку поганого татарина; хіба укладали які угоди з турчином; хіба зрадили тебе ділом чи помислом? За що ж така немилість? Спершу чули ми, що велиш скрізь будувати фортеці проти нас; опісля чули, що хочеш нас перевести на карабінерів; тепер чуємо про нові напасті. У чому ж винувате запорозьке військо? В тому хіба, що перепровадило твою армію через Перекоп та допомогло твоїм єнералам вирубати кримців?..

Потьомкін мовчав і недбало чистив маленькою щіточкою свої діяманти, якими були повнизувані його руки.

— Чого ж хочете ви? — уважливо запитала Катерина.

Запорожці поглянули один на одного значущим

поглядом.

«Тепер час! Цариця запитує, чого хочете?» — сказав сам до себе коваль і раптом повалився на землю.

— Ваша царська величносте, не звеліть карати, звеліть помилувати! З чого, не в гнів будь сказано вашій царській милості, зроблено черевики, що на ногах ваших? Я думаю, жоден швець, ні в якому на світі царстві, не зуміє так зробити. Боже ти мій, що, коли б моя жінка та взула такі черевики!

Цариця засміялася. Придворні засміялися також. Потьомкін і супився і усміхався водночас. Запорожці почали штовхати під руку коваля, думаючи, чи не з’їхав він з глузду.

— Встань! — мовила ласкаво цариця. — Коли так тобі хочеться мати такі башмаки, то це неважко зробити. Принесіть йому зараз же черевики найдорожчі, з золотом! Далебі, мені дуже до вподоби ця простодушність! Оце вам, — провадила цариця, звертаючи погляд на середніх літ чоловіка, з повним, але дещо блідим обличчям, що стояв осторонь, котрого простенький каптан з великими перламутровими ґудзиками засвідчував, що він не належить до придворних, — річ, гідна дотепного пера вашого!

— Ви, ваша імператорська величність, надто милостиві. Тут треба принаймні Лафонтена, — відповів, по-клонившися, чоловік із перламутровими ґудзиками.

—. Щиро скажу вам: я й досі без пам’яті од вашого «Бригадира». Ви напрочуд гарно читаєте! Одначе ж, — казала далі цариця, звертаючися знову до запорожців, — я чула, що у вас на Січі ніколи не женяться.

— Як же, мамо! Таж чоловікові, сама знаєш, без жінки ніяк не прожити, — одказав той самий запорожець, що розмовляв із ковалем, і ковалеві дивно стало, почувши, що той запорожець, так добре знавши грамотну мову, балакає з царицею, ніби навмисне, найгрубшою, яка зазвичай зветься мужичою, говіркою. «Хитрий народ! — подумав собі, — певне, недаремно він це робить».

— Ми не ченці, — провадив далі запорожець, — а люди грішні. Ласі, як і всі чесні християни, до скороминки. Є у нас чимало таких, що мають жінок, тільки не живуть з ними на Січі. Є такі, що мають жінок у Польщі; є такі, що мають жінок на Україні, є, знову, й такі, що мають жінок й у Туреччині.

У цей час ковалеві принесли черевики.

— Боже ти мій, що за оздоба! — скрикнув він радісно, ухопивши черевики. — Ваша царська величносте! Що ж, коли на ногах такі от черевики, та, либонь, ви в них, ваше благородіє, ходите і на лід ковзатися, то які ж то мають бути самі ніжки? Думаю, що вже не інакше, як із чистого сахару.

Цариця, яка й справді мала вельми стрункі та прегарні ніжки, не могла не усміхнутися, чуючи такий комплімент з вуст простодушного коваля, що в своєму запорозькому вбранні міг сприйматися кра-сенем, незважаючи на смагляве лице.

Радий з такої прихильності й уваги, коваль уже хотів був розпитати гарненько в цариці про все: чи правда, що царі їдять тільки мед та сало, і тому подібне, але відчувши, що запорожці штовхають його попід боки, вирішив замовкнути; і коли цариця, звернувшися до дідів, почала розпитувать, як у них живуть на Січі, які звичаї водяться, — він, відійшовши назад, нагнувся до кишені, промовив стиха: «Винось мене звідси хутчій!» — та й опинився враз за шлагбаумом.

— Утопився! їй-богу, втопився! От щоб я не зійшла з цього місця, коли не втопився! — цокотіла гладка ткачиха, стоячи між диканськими молодицями посеред вулиці.

— Що ж, хіба я брехуха яка? Хіба я в кого корову украла? Хіба я кому наврочила, що мені не ймуть віри? — верещала баба в козацькій свиті, із фіолетовим носом, розмахуючи руками. — От щоб мені води не захотілось пити, коли стара Переперчиха не бачила сама на власні очі, як повісився коваль!

— Коваль повісився? От тобі й на! — сказав голова, що виходив од Чуба, — спинився й протисся ближче до гурту, де йшла ця розмова.

— Скажи лучче, щоб тобі горілки не захотілося пити, стара п’янюго! — відповіла ткачиха. — Треба бути такій дурноверхій, як ти, щоб повіситися! Він утопився! утопився в ополонці! Це я так само добре знаю, як те, що ти була допіру в шинкарки.

— Соромітнице! Бач, вона чим стала дорікати? — гнівно заперечила баба з фіолетовим носом. — Мовчала б, негіднице! Хіба я не знаю, що до тебе дяк ходить щовечора?

Ткачиха спалахнула.

— Що дяк? до кого дяк? що ти брешеш?

— Дяк? — заспівала, протискуючись до них, дячиха у заячому кожусі, критому синьою китайкою. — Я дам знати дяка! Котра це каже — дяк?

—