Огненний змій - Микола Васильович Гоголь
VІІ
Дід заспався аж до вечора і, як ввійшов у хату, то вже застав там Трутика. Так гаспидів син і в’ється біля Одарки, аж досадно стало дідові. Поздоровкавшись, дід сів на лаві та й пита чорта:
— А чи далеко до пустельника?
— Ні, — каже чорт, — близенько: за Ізюмом, у Святих Горах [6].
— Як близенько?! — крикнув дід. — Та ми й на п’яті сутки туди не дійдемо!
— Еге, по-вашому, по-запорозьки, — каже чорт, — може, воно й так, а по-нашому — так ні; як виїдемо раненько, до схід сонця, то надвечір і там будемо.
— Слухай, чорте, — каже дід, розсердившись, — не чіпай запорожців. Я тобі кажу: якби мій кінь був живий, то будь я не Кирило Келеп, коли ув один день не став би! От що!
— Та не бреши, — каже чорт, — і у два не доїхав би; а от як я тебе повезу, то й в обід вспіємо!
— А Одарка ж як? — спитав дід.
— Вона перекинеться хортицею, — каже чорт, — так ми ще дорогою пополюємо за зайцями.
До півночі гнули теревені, а там спочили трошки та й рушили. Як сонце виглянуло із-за гори, наші були вже далеко од слободи. Дід їхав навзаводи на вороному арабському огеру, а біля стремена бігла біленька хортиця, така ж хороша, як гарна була Одарка. Стриба собі, не доторкаючись ніжками до землі, як на крилах, неначе ластівка в’ється. Порветься зайчик — так зараз і дожене його, — не рве, а тільки подержить за вушко та й пустить. А кінь, матері його біс, як намальований: шерсть на йому блищить, як броня, шия, як у лебедя, із очей іскри сиплються, а із ніздрів полум’я паше. Дід наб’є люльку і вогню не креше — приложить тільки коню до морди, так вона і запалиться. А збруя ж яка? — і у хана кримського такої нема: уся золотом залита і обсаджена самоцвітами. Дід не натішиться конем, гладить його, цмокає і на Одарку не гляне. Сказано, запорозька натура; недаром співають «Проміняв жінку на тютюн та люльку», а де б то не промінять на доброго коня! Іще сонечко височенько стояло, як вони добігли до Святих Гір. Дід напоїв коня і сам напивсь, прив’язав чорта за повід до дерева та й каже:
— Підождіть мене — я на часинку збігаю до пустельника.
— Іди, та не барись, — каже чорт, — бо треба ік світу вернуться у слободу, а там весілля одбудемо — та й у Січ.
— Яке весілля? — пита дід.
— Аз Одаркою ж! — каже чорт.
«А щоб ти не діждав!..» — подумав дід та й пита:
— Де тут дорога до пустельника?
— Іди сією стежкою, — каже чорт, — оце ж він і протоптав її, ходячи сюди по воду.
Пішов дід усе лісом на високу гору і вибрався на уступ; з одного боку — круча, аж глянуть страшно, з другого — скеля стіною піднялась аж до хмари. Дивиться дід: у скелі — двері, а над дверима — образ; ввійшов — церковця, так собі невеличка, висічена у скелі. Тільки перехрестився та вдарив поклон, аж із келії виходить пустельник, старенький, згорблений, а борода біла, як молоко, аж до колін. Дід підійшов під благословеніє, а пустельник поблагословив та й каже:
— Чого се, чоловіче, бог з нами, так од тебе чортом душить?
— Як же б то й не душило, — каже дід, — коли цілісінький день їхав на чорті та ще й з відьмою.
Дід усе розказав, як було і чого приїхав.
— Як ви, святий отче, — каже, — поради не дасте, то вже не знаю, де його у гаспида й шукати того спасенія.
— Воля божа, — каже пустельник, — може, й тут знайде спасеніє, коли щире буде покаяніє. Як бачу, вона хоч і відьма, то менше лиха робила людям, як ті, що святош удають. Вона, — каже, — і на путі грішному шукала спасенія, а другі так із істинного пуття збиваються.
— Так, панотченьку, так, — перебив дід, — оце саме і чорт казав!
— Чорт, — каже пустельник, — сулив їй усі прелєсті мира сього; друга б — і не відьма — на сі посули піддалась, а вона не преклонилась.
— Не преклонилась, панотче, не преклонилась, — каже дід, — так і чортові одрізала; аж носом закрутив диявольський син!
— Ну, тепер помолимось господу, — каже пустельник, — то він, милосердний, напутить нас, що треба робити.
Пустельник упав на коліна, дід собі, і стали молитись. Та й тепло ж молились: темна церковця та і освітилась, наче хто світло засвітив. У діда із очей аж дві сльози викотилось, як дві срібні кулі, аж брязнули, ударившись об кам’яний поміст. Помолившись, устали; от пустельник і каже:
— Ходімо ж, я покажу тобі печеру; одведеш туди небогу, там вона і буде спасаться.
— Будьте ласкаві, панотче, — каже дід, — заступіться за бідну сироту… коли б ви побачили, що за молоде та гарне, та нещасливе!.. Так же катержний, анахтемський хвостик… та ще от що… — почав дід, та й язик прилип к гортані.
— Що там ще? — спитав пустельник.
— Болячка на серці нарядилась, — каже дід, важко зітхнувши, — закохався я у сю диявольську відьму, бодай їй… нехай буде здорова, от що!
— Буду благати господа, — каже пустельник, — щоб він милосердний послав їй покаяніє; а ти їдь собі з богом у Січ. Побудь ще там п’ять літ на лицарській стражі та й вертайсь до мене. Як дасть бог, що вона спасеться, то я вас і повінчаю.
— Що ж мені тепер робить із чортом? — пита дід.
— А що з ним робить, — каже пустельник, — коли годящий з його кінь, їдь на йому у Січ.
— Де вам негодящий! — каже дід. — Такого коня і за сто талярів не знайти: і хода добра, і навзаводи не взяв його кат, і підтюпцем; а на поворотах тільки нахились, то він вже і повертає. Так боюсь же, щоб не втік, дияволів син.
— Не бійсь, — каже пустельник, — я тобі дам на його кріпость.
Пустельник