Джерело - Айн Ренд

Вона наблизилася і тихо над ним завмерла. Ніколи ще вона не стояла так близько від нього. Поглянула на гладку шкіру його шиї і змогла навіть розрізнити окремі волосинки, а потім зиркнула на кінчики своїх сандалій — лише якийсь сантиметр віддаляв їх від його тіла; вона могла зробити лише один рух, ледь помітний рух ногою і доторкнутися до нього. Вона відступила.

Він підвів голову, але не глянув на неї, а витягнув із сумки інший інструмент, і знову схилився над роботою.

Вона гучно розреготалася. Він завмер і зиркнув на неї.

— Щось не так? — запитав він.

Ії обличчя було незворушне, а голос лагідним:

— О, вибачте. Ви могли подумати, що я сміюся з вас. Але це, звісно, не так.

І додала:

— Я не хотіла турбувати вас. Впевнена, що ви прагнете закінчити якнайшвидше і піти геть. Ви, мабуть, втомлені. Але, з іншого боку, я плачу вам погодинно, тож якщо ви трохи потягнете час — це нормально. Мабуть, є речі, про які ви хотіли б поговорити.

— О так, міс Франкон.

— Слухаю.

— Я думаю, цей камін потворний.

— Справді? Цей будинок спроектував мій батько.

— Авжеж, міс Франкон.

— Немає сенсу обговорювати роботу архітектора.

— Жодного.

— Напевно, ми могли б обрати іншу тему.

— Так, міс Франкон.

Вона відійшла від нього, сіла на ліжко, відхиляючись на випростаних руках, схрестила ноги і, міцно стиснувши їх, випрямила у довгій прямій лінії. Її тіло, безвольно розслаблене від плечей, дисонувало з негнучкими витягнутими ногами; холодна суворість обличчя суперечила позі її тіла.

Працюючи, він побіжно зиркнув на неї і, врешті, заговорив:

— Я замовлю для вас мармурову плиту точнісінько такої ж якості, міс Франкон. Дуже важливо розрізняти різні види мармуру. Загалом, є три види. Білий мармур, що утворюється внаслідок повторної кристалізації вапняку, оніксовий мармур, що є осадом карбонату кальцію, і зелений мармур, що складається переважно з водного силікату магнію або серпентину. Цей останній слід вважати справжнім мармуром. Справжній мармур — це метаморфічна форма вапняку, утворена високими температурами і тиском. Тиск — потужний чинник. Його дія призводить до наслідків, які неможливо проконтролювати.

— До яких наслідків? — запитала вона, нахиляючись вперед.

— До рекристалізації частинок вапняку й просочування чужорідних елементів із навколишнього ґрунту. Це спричиняє кольорові смуги, що їх можна побачити на більшості видів мармуру. Рожевий мармур утворюється внаслідок присутності оксидів марганцю, сірий мармур виникає завдяки карбонатам, жовтий — через водний оксид заліза. Ця плита, звісно ж, з білого мармуру. Є чимало різновидів білого мармуру. І ви мусите дуже пильнувати, міс Франкон…

Вона сиділа, нахилившись уперед, зібгавшись у тьмяну чорну купку. Лампа відкидала світло на її руку, що ліниво лежала на коліні, долонею догори, з ледь розігнутими пальцями, контури яких підкреслювали відблиски вогню; чорна тканина її сукні робила цю руку голою і сяйною.

— …і переконатися, що вам привезуть нову плиту саме такої ж якості. Не варто, скажімо, замінювати її на плиту білого мармуру із Джорджії, не такого дрібнозернистого, як білий мармур із Алабами. Це — алабамський мармур. Дуже високої якості. Дуже дорогий.

Він побачив, як вона затиснула пальці й відсунула руку за межі світла. Він мовчки продовжив роботу.

Закінчивши, підвівся й запитав:

— Куди мені віднести плиту?

— Залиште її там. Я попрошу забрати її.

— Я замовлю нову плиту за розміром цієї, і вам доставлять її післяплатою. Хочете, щоб я її встановив?

— Так, звісно. Я повідомлю, коли її привезуть. Скільки я вам винна? — Вона зиркнула на годинник на столику біля ліжка:

— Порахуймо, ви були тут сорок п'ять хвилин. Це 48 центів.

Вона взяла сумочку, дістала доларовий папірець і простягнула йому.

— Решти не потрібно, — сказала вона.

Сподівалася, що він жбурне папірець їй в обличчя. Але він поклав купюру до кишені та сказав:

— Дякую вам, міс Франкон.

Він побачив, що краєчок її довгого чорного рукава тремтить над стиснутими пальцями.

— Добраніч, — відповіла вона глухим від гніву голосом.

Він кивнув:

— Добраніч, міс Франкон.

Потім повернувся і пішов сходами вниз, покидаючи будинок.

Вона перестала думати про нього. Вона думала про мармурову плиту, що він замовив. Чекала, коли її привезуть, із лихоманковою жагою раптової манії; вона рахувала дні та стежила за поодинокими вантажівками, що іноді проїжджали дорогою за галявиною.

Вона затято переконувала себе, що чекає лише плиту; тільки це; більше нічого, жодних прихованих причин; взагалі жодних причин. Це був останній істеричний наслідок; від іншого вона звільнилася. Привезуть камінь — і край.

Коли плиту привезли, вона заледве глянула на неї. Вантажівка, що доставила мармур, ще не виїхала з маєтку, а вона вже сиділа за столом і писала на аркуші вишуканого паперу цидулку:

Мармур на місці. Я хочу встановити його сьогодні.

Вона відіслала свого управителя до кар'єру. Звеліла доставити її повідомлення до:

— Я не знаю його імені. Рудоволосий робітник, який був тут.

Управитель повернувся і приніс їй клаптик, відірваний від брунатного паперового пакета, на якому було нашкрябано олівцем:

Плиту буде встановлено ввечері.

Вона чекала в задушливій порожнечі нетерпіння біля вікна своєї спальні. Дзвінок у двері для слуг задзеленчав о сьомій годині. Потім постукали.

— Увійдіть, — різко сказала вона, щоб приховати дивний звук власного голосу. Двері відчинилися, й увійшла управителева дружина, вказуючи дорогу комусь за нею. То був опецькуватий, присадкуватий італієць середнього віку — кривоногий, із золотою сережкою у вусі й у потертому капелюсі, що він його поштиво тримав у руках.

— Із кар'єру прислали людину, міс Франкон, — сказала управителева дружина.

Домінік мовила беземоційно і незапитально:

— Хто ви?

— Паскуале Орсіні, — слухняно відповів збентежений чоловік.

— Чого вам треба?

— Ну я… Ну рудий із кар'єру сказав, що треба відремонтувати камін, і що ви хочете, щоб я його полагодив.

— Так-так, звісно, — сказала вона, підводячись. — Я забула. Працюйте.

Вона мусила вийти з кімнати. Мусила бігти, щоб нікого не бачити, щоб не бачити себе самої, начебто могла від себе врятуватися.

Вона зупинилася десь в саду і стояла, тремтячи, притискаючи кулаки до очей. Це був гнів. Чиста, єдина емоція, що вимітала решту; все, крім жаху на споді цього