Руденька - Юля Пилипенко
Like а clock whose hands are sweeping
past the minutes of its face,
And the world is like an apple
whirling silently in space,
Like the circles that you find
in the windmills of your mind.[57]
– Юлько, привіт… я тебе дуже давно не бачив… ти вже доросла дівчина… добре виглядаєш, – Він говорив якось збентежено, враховуючи обставини, за яких ми знов зустрілися.
– Привіт… Геночко. І я тебе дуже давно не бачила… Ти дуже гарний. Тобі личить білий колір, – мені було дуже важко приховувати своє хвилювання, бо я чудово знала, що мене забрали з цієї жахливої лікарні тільки завдяки Йому. І я знала, що приватний літак, яким ми з мамою летітимемо до Ізраїлю, теж організував Він… і мою візу… і решту… я знала, що ізраїльського консула у свято забирали з дачі для того, щоб мені поставили цю візу… я знала, що Толя – водій Гени, який панічно боявся літати літаками, незважаючи ні на що, забрав у Києві мій паспорт. Я знала, що ми чекаємо, поки він прилетить з Києва, передасть нам паспорт, і ми відразу ж приватним літаком полетимо до Тель-Авіва – я все це знала, але щиро не розуміла, до чого такий поспіх.
– Знаєш, у мене незабаром день народження… вісімнадцять років… і я досі не знаю, як його відсвяткувати… і чи встигну я повернутися. – Мені дуже хотілося поговорити про якісь «земні» проблеми…
– Так, Юленько, знаю… В Ізраїлі дуже хороша клініка… кращі фахівці з усього світу… вони швидко зрозуміють, що з тобою, і цілком можливо, що ти вже через кілька днів повернешся додому. – Він ретельно добирав слова.
– Так… було б здорово… знаєш… «Канатна» – жахлива лікарня… там усі якісь злі, агресивні, і вони толком нічого не кажуть… дякую, що забрав мене звідти… і цей лікар, який летить з нами до Ізраїлю… він навіть не міг мені з п’ятого разу вставити в горло якусь трубку, психував і говорив, що я сама у всьому винна, бо не можу спокійно лежати… Не можна його десь загубити?
– Хай летить. А там побачимо… – Він усміхався.
– Генко, а якщо я повернуся до свого дня народження, ти відсвяткуєш його зі мною?
– Авжеж. Навіть якщо повернешся на день пізніше, все одно. Будемо курити дорогі сигари. Мама мені сказала, що ти куриш…
– Так… буває… колись кину… – Мені дуже подобалося говорити в майбутньому часі, тому що у мене були певні сумніви з приводу свого власного. – Геночко… я можу тобі вірити?
– Так, – Він промовив це не просто впевненим голосом. Це було написано в Його очах. На відміну від решти очей, які я бачила до зустрічі з Ним.
І я повірила. Тільки Йому. Він міцно обійняв мене, поцілував, я навіть не розплакалася, і ми з мамою зайшли до VIP-зали дніпропетровського аеропорту. Це було вперше, коли я летіла через VIP. Це було вперше, коли я обіймала тата і чогось боялася…
У мене завжди була мрія політати приватним літаком. Мені все було цікаво: приємний екіпаж, молоденька стюардеса-туркеня, маленький комфортний салон… я, мама… і лікар, якого я незлюбила після того, як він повівся зі мною в інфекційному відділенні дніпропетровської лікарні… Мені справді хотілося, щоб він загубився і зник… Мене дратувало кожне його слово, кожен жест, міміка – геть усе… Я з дитинства відчувала людей, і мені здавалося, що він не заслуговує на те, щоб летіти в цьому прекрасному літаку… Я ще не розуміла, в чому причина мого «важкого стану», але я точно знала, що ця людина супроводжує нас на випадок, «коли щось піде не так». А ще я знала, що він нічим мені не допоможе, «коли щось все-таки піде не так», бо він навіть із сьомої спроби не зміг уставити катетер в мою шийну артерію, і я не витримала і закричала: «Мені боляче! Давайте я сама вставлю. Розкажіть, як». А коли мені розповіли, скільки йому заплачено за мій супровід…
Стюардеса-туркеня з чарівною усмішкою підійшла до нас і запропонувала йогурти і чудові зелені яблука, які я просто обожнювала. Моєму щастю не було меж. Я вже кілька днів як слід нічого не їла, а йогурти виявилися моїми улюбленими: німецькі, фірми «Zott», виноградні з
