Замогильні записки - Франсуа Рене де Шатобріан

Ті, хто найбільше мною захоплювалися, віддалилися; я був для них живим докором: люди обережні вбачають необережність у поведінці тих, хто слухається голосу честі. Бувають часи, коли піднесеність душі воістину обертається вадою; ніхто її не розуміє; її вважають обмеженістю розуму, забобоном, поганою звичкою, примхами, дуром, що заважає мати правильну думку про речі, дурістю, можливо гідною поваги, але яка видає тупоумство раба. Хіба багато мудрості в тому, щоб не бачити нічого навколо, залишатися чужим ходові часу, розвитку ідей, зміні звичаїв, прогресу суспільства? Хіба не сумна помилка – надавати подіям значення, якого вони не мають? Замкнувшись у ваших вузьких принципах, ви з вашим недалеким розумом і такими ж недалекими думками уподібнюєтеся людині, яка, живучи на задвірках, бачить тільки маленький садок і гадки не має ні про те, що відбувається на вулиці, ні про те, який галас там лунає. Ось до чого доводить вас дещиця незалежності: ви стаєте предметом жалю для людей посередніх, великі ж люди – ті, що спускаються до вас зі своїх висот і спрямовують на вас «очі пишні», oculos sublimes – з милосердною зневагою прощають вас, бо знають, що вам їх не зрозуміти. Відтак я смиренно віддався літературній діяльності – так бідолашний Піндар починає першу Олімпійську пісню із твердження, що найкраще на світі – це вода, залишаючивино блаженним.

Дружба вдихнула відвагу в пана де Фонтана; доброта пані Баччокі стала перешкодою між гнівом її брата і моїм рішенням; пан де Талейран з байдужості чи з розрахунку затримав моє прохання про відставку і доповів про нього лише через кілька днів, давши Бонапарту час на роздум. Почувши єдиний відкритий осуд із уст чесної людини, яка не побоялася виступити проти державця, він тільки й промовив: «Гаразд». Пізніше він сказав своїй сестрі: «Дуже ви злякалися за вашого друга». Багато років по тому в розмові з паном де Фонтаном він зізнався, що моя відставка – одна з речей, що вразили його найдужче. Пан де Талейран наказав відправити мені офіційного листа; у ньому він чемно покартав мене за те, що я позбавив його відомство моїх талантів та послуг. Я відшкодував витрати на забезпечення, і на тому справа, очевидячки, і закінчилась. Але, наважившись покинути Бонапарта, я поставив себе з ним на одну дошку, і він повстав проти мене всім своїм злодійством, як я повстав проти нього всією своєю відданістю. До самого свого падіння він тримав над моєю головою меч; кілька разів, спонукуваний природним поривом, він кликав мене і намагався втопити в своїх фатальних благодіяннях; іноді мене вабило до нього захоплення, яке він у мене викликав, думка про те, що завдяки йому я присутній не просто при зміні династії, але при оновленні суспільства; одначе багато в чому натури наші були протилежними, і це давалося взнаки; якщо він з великою охотою наказав би мене розстріляти, то я теж не надто мучився б, позбавивши його життя.

Смерть творить або розвінчує велику людину; вона зупиняє її на тій сходинці, до якої вона встигла спуститися чи піднятися: доля небіжчика – успіх або провал; у першому випадку говорять про те, ким вона була, у другому – гадають, ким вона могла стати.

Якби я виконував обов’язок, плекаючи далекосяжні честолюбні плани, я б прогадав. Карл X тільки у Празі дізнався про те, як я вчинив у 1804 році: він позбувся монархії. «Шатобріане, – запитав він мене у Градчанському замку, – ви служили Бонапартові?» – «Так, Ваша Величносте». – «Ви пішли у відставку після смерті герцога Енгієнського?» – «Так, Ваша Величносте». Нещастя вчить або повертає пам’ять. Я розповідав вам, як одного разу в Лондоні ми з паном Фонтаном сховалися від зливи в тій самій алеї, що й пан герцог де Бурбон: у Франції він і його доблесний батько, які так шанобливо дякували кожному, хто писав промови на смерть герцога Енгієнського, не згадали про мене жодним словом: мабуть, вони не знали про мій вчинок; а втім, я ніколи їм про нього не розповідав.

У жовтні мене, як перелітних птахів, мучить неспокій, і я з радістю вирушив би в чужі краї, якби не втратив силу крил і легкість днів: хмари, що линуть у небі, пробуджують у мені бажання тікати. Щоб обдурити цей інстинкт, я поспішив у Шантії. Я ступив на луки, якими старі сторожі йдуть до узлісся. Кілька ворон, перелітаючи з гілки на гілку через зарості дроку, лісового молодника і прогалини, привели мене до Коммельських ставків. Смерть забрала друзів, які колись супроводжували мене до замку королеви Бланкі; у цих безлюдних місцях залишився лише сумний обрій, за яким на мить промайнуло моє минуле. За часів «Рене» я відшукав би в річечці Тев таємниці життя: річечка ця ховається серед хвоща і моху; її не видно за очеретом; вона зникає в ставках, які живить своєю юністю, що невпинно вмирає, невпинно оновлюється: я як зачарований дивився в ці води, коли носив у своїй душі пустелю, населену привидами: вони посміхались мені крізь свою меланхолію, а я прикрашав їх квітами.

Повертаючись уздовж ледве помітних огорож, я потрапив під дощ; довелося сховатися під бук: останнє листя його опадало, як мої роки; маківка оголилася, як моя голова; на стовбурі стояв червоний кружок – йому, як і мені, доведеться померти. На заїжджий двір я повернувся з оберемком осінніх рослин і в нерадісному настрої; тут, зважаючи на руїни Шантії, я розкажу вам про смерть герцога Енгієнського.

Ця смерть у першу мить сповнила жахом усі серця; люди вирішили, що повертається панування Робесп’єра. Парижани думали, що знову настав один з тих днів, які не повторюються, – день страти Людовіка XVI. Близькі, друзі, рідні Бонапарта впали у відчай. За кордоном дипломатична мова негайно заглушила вибух народного обурення, але від цього тяжка ураза нітрохи не зменшилась. Куля пройшла навиліт через усю вигнану родину Бурбонів: Людовік XVIII повернув королю Іспанії орден Золотого Руна, бо ним недавно був нагороджений Бонапарт; супровідний лист робить честь королівській душі:

«Ласкавий пане і дорогий кузене, не може бути нічого спільного між мною і жахливим злочинцем, якого зухвалість та удача звели на престол, по-варварськи заплямований невинною кров’ю одного з Бурбонів – кров’ю герцога Енгієнського. Християнські почуття можуть спонукати мене пробачити вбивці, але тиран мого народу назавжди залишиться моїм ворогом. Шляхи Господні несповідимі, і мені, можливо, судилося