Лицедії - Сомерсет Вільям Моем
«Все ж таки цей сердега Чарлз — розумний чоловік. Така оригінальна думка! Ні, ніколи не можна поспішно оцінювати людей. Спочатку ти переконуєш себе, що аристократи — це недоумки, а потім хтось із них раптом утне що-небудь таке геніальне, аж дух перехоплює!»
Та, на думку Джулії, Расін припустився однієї серйозної помилки — він не виводить свою героїню на сцену аж до третьої дії.
«Ну, якби я грала Федру, то не потерпіла б такого безглуздя. Будь ласка, півдії на те, щоб підготувати мій вихід, але не більше».
Зрештою, вона могла б замовити комусь із драматургів нову п’єсу за мотивами «Федри» в прозі чи віршовану, але щоб рядки віршів були коротенькі, а рими — не надто часті. З такими віршами вона легко впоралася б. Так, це хороша ідея, і Джулія вже знає, в чому гратиме Федру — не в довжелезній драпіровці, в яку закутувалася Сара, а в коротенькій грецькій туніці на зразок тієї, яку вона бачила на барельєфі в Британському музеї, коли ходила туди з Чарлзом.
«І буває ж отаке! Ти ходиш по музеях і галереях, тебе аж нудить від їхніх експонатів, але минає якийсь час, і раптом виявляється, що ти побачила там щось корисне для себе. Виходить, знайомство з мистецтвом і подібним — не така вже й марна трата часу».
Певна річ, туніка підкреслюватиме красу її ніг, але чи можна грати в туніці трагедію? На кілька хвилин Джулія серйозно замислилася над цим питанням. Коли серце твоє розривається од кохання до байдужого Іполита (вона хихикнула, уявивши собі Тома, модника Тома, в убранні юного грецького мисливця), то чи можна досягти трагічного ефекту без відповідних довгих шат? Це таки проблема… Але в неї раптом майнула нова думка, яка на мить засмутила її.
«Все це не страшно, головне, де взяти драматурга. Сара мала свого Сарду, Дузе — свого д’Аннунціо. А кого маю я? «В королеви шотландської гарна дитина, а в мене — нікого, нікого…»
Та Джулія не дозволила цим меланхолійним роздумам довго псувати її гарний настрій. Більше того, її охопило таке велике душевне піднесення, що вона відчула себе спроможною створювати драматургів з порожнечі, як Девкаліон створював людей із каміння.
«Які дурниці молов тоді Роджер! А Чарлз, бідолаха, сприймав їх цілком серйозно. Ні, Роджер просто юний зазнайко, та й усе».
Джулія кивнула головою в бік танцювальної зали, там саме пригасили світло, і з того місця, де вона сиділа, все, що відбувалося в залі, більше, ніж будь-коли, нагадувало їй сцену з якоїсь п’єси.
«Світ — це сцена, і всі люди — тільки актори, що грають на ній… Все, що я зараз бачу там, — ілюзія, а реальність — це ми, актори. Ось що треба було відповісти Роджерові. Ці люди — наша сировина, а ми — зміст їхнього життя. Ми беремо їхні нікчемні дрібні емоції, видобуваємо з них красу й перетворюємо їх на мистецтво, а вони існують тільки для того, щоб бути глядачами, публікою. Ці люди — тільки інструменти, на яких ми граємо, а що таке інструмент без музиканта?»
Ця думка сподобалася Джулії, і вона кілька секунд з насолодою повторювала її.
«Роджер каже, ніби ми не існуємо. Дурниця! Коли хтось насправді існує на цьому світі, то це ми, актори. Всі інші люди — тільки тіні, яким, ми надаємо матеріальності. Ми — символи всієї цієї безладної метушні, яку вони називають життям, і тільки символ є реальністю. Вони кажуть, що акторська гра — це облудність. Але ж ця облудність і є єдина реальність!»
Так Джулія сама наново сформулювала Платонову теорію ідей. І ця теорія додала їй ще більшого піднесення.
Вона раптом пройнялася симпатією до цієї безликої публіки, яка існувала тільки для того, щоб давати можливість їй, Джулії, виконувати своє покликання. Їй здавалося, що вона стоїть на стрімкій гірській вершині, звідки всі люди схожі на мурашок, і вона філософствувала над їхньою діяльністю. Її охопило приємне почуття звільнення, і це було почуття незрівнянної насолоди. Вона почувала себе, немов вільний дух у піднебесних висотах.
Запобігливо усміхаючись, до неї підійшов метрдотель.
— Чи все гаразд, міс Лемберт?
— Так. Знаєш, Анджело, просто дивно, як люди відрізняються одне від одного своїми смаками. Місіс Сіддонс полюбляла відбивні котлети; а я в цьому відношенні зовсім не схожа на неї, бо віддаю перевагу біфштексам!
Коли життя — театр
Сомерсет Моем — скільки разючих суперечностей таїть у собі для нас його ім’я! Популярний романіст, автор безлічі блискучих коротких оповідань, неперевершений майстер психологічної драми, митець, що в нього за плечима лежать десятиліття й ще десятиліття наполегливої літературної праці, незважаючи на філігранність окреслення характерів його героїв, не написав жодного твору, де б знайшли художнє втілення великі звершення нашої доби. Полум’я двох найспустошливіших у історії нашої цивілізації війн опалило його; він був свідком трьох революцій, що з них остання назавжди змінила обличчя світу; на очах у нього валились імперії, розлазилась по рубцях колоніальна система, тягнучи за собою в небуття ефемерний привид «доброї давньої Англії»; він бачив, як, заливаючи світ потоками людської крові, здихало повисле на багнетах радянських солдатів коричневе страховище, що намагалось було встановити свою божевільну владу над світом. А що він виніс із усього цього, опріч невіри в поступ, опріч страху перед майбутнім, опріч якнайчорнішого песимізму? Мимохіть виникає питання — як зміг він, скутнй кайданами гігантських омилів, крізь ціле своє життя пронести жагучу ненависть до ладу, що породив ці омили, до буржуазної свідомості й буржуазного способу життя? Як пощастило йому, переконаному, що «закономірності життя в його розвитку нез’ясовні», зберегти назавжди тривкий імунітет до фальшивої декадентської тези про
