Рогнеда - Валентин Лукіч Чемеріс

class="book">Знаходиться за 12 км від Мінська на річці Свіслоч при впадінні її в Заславське водосховище. Залізнична станція на лінії Мінськ – Молодечно.

В історичних довідниках можна прочитати, що Заславль – літописний Ізяслав, Іжеславль, Жеславль, згідно з історичним переданням, збудований наприкінці X століття київським князем Володимиром Святославичем, який віддав його своїй жоні Рогнеді і сину Ізяславу, на честь якого місто й було назване. Вперше згадується в літописах за 1127–1128 рр. у зв’язку з походом великого князя Київського Мстислава Володимировича на Полоцьку землю – «на кривичі», в ході якого місто було розорене.

Місце для міста вибрав сам Володимир під час походу на ятв’ягів.

У 1159 році місто потрапило в чергову міжусобицю і було пограбоване.

До речі, якийсь час Ізяслав був центром удільного Ізяславського князівства. Після 1159 року місто майже на два століття зникає з літописів. З археологічних розкопок видно, що тоді в місті відбушувала величезна всеспопеляюча пожежа.

З XIV ст. Ізяслав був у складі Великого князівства Литовського і тоді ж почав йменуватися Заславлем.

В XVI ст. в Заславлі існувала друкарня, у якій була видана Біблія Симона Будного.

Наступного сторіччя Заславль був центром Заславського графства, що складалося з чотирьох войтівств, усього 28 вьосок (сіл) та фольварків (поміщицьких господарств), 13 застінків – сільських поселень, що лишилися на землі, яку розмежували. Наприкінці XVII ст. у ньому було трохи менше сотні будинків.

З 1793 року Заславль – у складі Росії, як містечко Мінського повіту.

Ще через століття в місті відкрили школу при костьолі – для дітей шляхтичів, була заснована і єврейська школа.

Монастир мав бібліотеку, що нараховувала майже 500 томів.

В 1924–1959 роках Заславль був центром Заславського району.

У 1941–1944 роках місто перебувало під німецькою окупацією.

З 1959 року Заславль – міське селище в Мінському районі.

З 1985 року – місто обласного підпорядкування, що складається з чотирьох мікрорайонів (перший – історичний центр). І все в ньому так нині, як і має бути в місті обласного підпорядкування. Є навіть етнографічний музей та музей-заповідник «Заславль».

6

Існує серед біографів Володимира та Рогнеди і така думка: припинення непростих подружніх стосунків Рогнеди з Володимиром і переїзд її в Ізяслав стало найбільшим благом для полоцької княжни. Адже, повернувшись на батьківщину, Рогнеда нарешті з безправної жони князя перетворилася на повновладну хазяйку власної долі. Вона була ревною християнкою і зайнялась поширенням віри Христової в Полоцькій землі. Заснувала один з перших жіночих монастирів на Русі і стала у ньому наставницею для своїх послідовниць. Їй вдалося зібрати й згуртувати навколо себе багато людей, сформувати княжий двір, набрати дружину для юного сина…

Прийнявши нову віру, Рогнеда різко зміниться, стане зовсім іншою, як була до того – навіть сама тому дивуватиметься. Свого часу віддатися за Володимира (тоді юного новгородського князя) їй не дозволила власна гординя, коли вона вперто заявляла: «Не піду за Володимира, бо він син рабині». Правда, тоді слабенький голос заперечував: але ж Володимир – син князя і сам уже князь, та вона до нього не прислухалась. Власна гординя їй того не веліла, а за християнським віровченням гординя – один з найбільших гріхів. Дорого заплатить Рогнеда за свою минулу погорду, це вона збагне лише наприкінці свого життя, коли стане вже християнкою.

І подумки проситиме у Володимира прощення за свою гординю. Молячись, шепотітиме: «Коли б ти тепер мені трапився, не пішла за тебе, а – полетіла б! А тоді… Тоді гріх мене полонив, найбільший гріх у роду людському – гордовитість і я піддалась їй, своєю гординею і місто зруйнувала, і батька та братів погубила. Немає мені прощення й ніколи не буде…».

Стаючи навколішки перед іконами у своєму, нею заснованому монастирі, все вимолювала в Господа прощення – за те, що колись не була до Володимира щирою, а була гордовито-чванливою, а хіба ж можна так межи людьми? Це ж… це ж від диявола, гординя, а від Господа – любов.

І молилася, щоби всі люди любили одне одного…

Згадувала в молитвах і неньку рідну Володимира, древлянську Малушу. І відчувала в ній споріднену душу. Вони обидві зазнали однакового лиха. Малушу силоміць пригнали з Древлянської землі до Києва, а коли вона завагітніла від князя Святослава, вислали її з дитям із Києва в глухе село. Точнісінько, як і її, Рогнеду. Забрали її з Полоцька до Києва, а потім з дитям вигнали у село, заборонивши їй без дозволу й у стольному граді з’являтися – наче вона підневільна, наче рабиня яка. А вона ж княжна полоцька.

Точнісінько, як і Малуша, котра була княгинею древлянською, а вони з неї чи не рабиню зробили… Молячись, прохала й у Малуші прощення, сестрою її по нещастю в молитвах називала і від того хоч трохи ставало легше на душі.

«На тім світі, Малушо, зустрінемось і сестрами там житимемо».

7