Війна і мир 1-2 - Лев Миколайович Толстой
«То ви досі не помічали, яка я чарівна? — неначе сказала Елен. — Ви не помічали, що я женщина? Так, я женщина, яка може належати всякому і вам теж», — сказав її погляд. І в ту ж хвилину П'єр відчув, що Елен не тільки може, але повинна бути його дружиною, що це не може бути інакше.
Він знав це в цю хвилину так само певно, як він знав би це, стоячи під вінцем з нею. Як це буде? і коли? — він не знав; не знав навіть, чи гарно це буде (йому навіть почувалося, що це негарно чомусь), але він знав, що це буде.
П'єр опустив очі, знову звів їх і знову хотів побачити її такою далекою, чужою для себе красунею, якою він бачив її щодня раніш; та він не міг уже цього зробити. Не міг, як не може людина, яка перше дивилася в тумані на билинку бур'яну З бачила в ній дерево, побачивши билинку, знову побачити в ній дерево. Вона була страшенно близька йому. Вона мала вже владу над ним. І між ним і нею не було вже ніяких перепон, крім перепон його власної волі.
— Bon, je vous laisse dans vôtre petit coin. Je vois, que vous y êtes très bien[320], — сказав голос Анни Павлівни.
І П'єр, з острахом згадуючи, чи не зробив він чого-небудь негожого, червоніючи, оглянувся навколо себе. Йому здавалося, що всі знають так само, як і він, про те, що з ним трапилося.
Через якийсь час, коли він підійшов до великого гуртка, Анна Павлівна сказала до нього:
— On dit que vous embellissez votre maison de Pétersbourg[321].
(Це була правда: архітектор сказав, що йому це треба, і П'єр, сам не знаючи нащо, опоряджав свій величезний будинок у Петербурзі.)
— C'est bien, mais ne déménagez pas de chez le prince Basile. Il est bon d'avoir un ami comme le prince, — сказала вона, усміхаючись до князя Василя. — J'en sais quelque chose. N'est-ce pas?[322] А ви ще такі молоді. Вам потрібні поради. Ви не сердьтеся на мене, що я користуюся правами старух. — Вона замовкла, як замовкають завжди жінки, чогось чекаючи після того, як скажуть про свої роки. — Коли ви одружитесь, то інша річ. — І вона з'єднала їх в один погляд. П'єр не дивився на Елен, і вона на нього. Але вона була все така ж страшенно близька йому. Він промимрив щось і почервонів.
Повернувшись додому, П'єр довго не міг заснути, думаючи про те, що з ним сталося. Що ж сталося з ним? Нічого. Він лише зрозумів, що жінка, яку він знав дитиною, про яку він байдуже казав: «Так, гарна», коли йому казали, то Елен красуня, він зрозумів, що ця жінка може належати йому.
«Але ж вона дурна, я сам казав, що вона дурна, — думав він. — Щось гидке є в тому почутті, яке вона збудила в мені, щось заказане. Мені казали, що її брат Анатоль був закоханий в неї, і вона закохана в нього, що була ціла історія і що саме тому відіслали Анатоля. Брат її — Іполит… Батько її — князь Василь… Це недобре», — думав він; і в той самий час, як він міркував так (ще міркування ці були незакінчені), він заставав себе усміхненим і усвідомлював, що другий ряд міркувань спливав з-за перших, що він одночасно думав про її нікчемність і мріяв про те, як вона буде його дружиною, як вона може полюбити його, як вона може бути зовсім іншою і як усе те, що він про неї думав та чув, може бути неправдою. І він знову бачив її не якоюсь дочкою князя Василя, а бачив усе її тіло, лише прикрите сірим платтям. «Але ні, чому ж перше не приходила мені в голову ця думка?» І знову він казав собі, що це неможливо; що огидне щось, протиприродне, як йому здавалося, нечесне було б у цьому одруженні. Він згадував її давніші слова, погляди, і слова й погляди тих, хто їх бачив разом. Він згадав слова й погляди Анни Павлівни, коли вона казала йому про будинок, згадав тисячі таких натяків з боку князя Василя та інших, і його охопив жах, чи не зв'язав він уже себе чим-небудь у виконанні такої справи, яка, очевидно, негожа і якої він не повинен робити. Але в той самий час, як він сам собі висловлював це рішення, з другого боку душі спливав її образ з усією своєю жіночою красою.
II
В листопаді місяці 1805 року князь Василь мав їхати на ревізію в чотири губернії. Він влаштував для себе це призначення з метою побувати за одним разом у своїх розладнаних маєтках і, захопивши з собою (у місці розташування його полку) сина Анатоля, з ним разом заїхати до князя Миколи Андрійовича Волконського з метою одружити сина з дочкою цього багатого старика. Але до від'їзду і до цих нових справ князеві Василю треба було вирішити справи з П'єром, який, щоправда, останнім часом проводив цілі дні вдома, тобто у князя Василя, в якого він жив, і був смішний, схвильований і дурний (як повинен бути закоханий) у присутності Елен, та все ще не освідчувався.
— Tout ça est bel et bon, mais il faut que ça finisse [323], — сказав собі якось уранці князь Василь, журно зітхнувши, свідомий того, що П'єр, який так багато чим завдячує йому (ну, та Христос із ним), не зовсім добре поводиться в цій справі. «Молодість… легковажність… ну, та бог з ним, — подумав князь Василь, з задоволенням почуваючи свою добрість, — mais il faut que ça finisse[324]. Післязавтра Льолині іменини, я покличу декого, і якщо він не зрозуміє, що він повинен зробити, то вже це буде моя справа. Так, моя справа Я — батько!»
П'єр півтора місяця після вечора Анни Павлівни та безсонної, схвильованої ночі, яка настала за ним і в яку він вирішив, що одруження з Елен було б нещастям і що йому треба уникати її і виїхати, —