Левине серце - Павло Архипович Загребельний

просто з води, бузина трималася на ньому з другого боку, так ніби боялася помочити свої ноги, зате чорно-зелена чужинська трава, власне, й не трава, а якесь страхітливе паліччя, схоже на гігантські коноплі, густе, щільне, нахабне, двома стінами охоплювало бугор знизу, тиснуло його до води, так наче хотіло зіпхнути туди й утопити. Цю траву нібито привезли сюди фашисти під час війни, висівали її в степу перед своїми окопами для маскування, і вона виростала на голому місці мало не за тиждень, вибехкувала така, що міг сховатися в ній вершник, коли ж після визволення спробували вивести фашистський бур’ян, він виявився чіпким, ніби якась рослинна чума, розораний і викорчуваний в одному місці, миттю перескакував на інше, творив дикі джунглі то серед пшеничного лану, то в просах, то серед кукурудзи. Все це діялося ще до Гришиної появи, а за його пам’яті фашистське зілля перекинулося в плавні, мовби збагнувши, що в степу йому спокою не дадуть, і вже коло води розрослося так, що страшно було поглянути. Затоплене, воно вискакувало на сухі місця і тепер розкошувало там, відлякуючи не тільки випадкових рибалок, а й таких небоязких і спокійних людей, як Щусь.

— Ти що — була там? — показав очима Гриша на гидкі гущавини на березі.

— Правуй, правуй, там побачиш! Держи на оту латочку з піском. Бачиш?

Він бачив маленьку лисинку піску коло самої води, єдине місце, де можна було приткнутися, човен плив уже й не по воді, а по траві, трава пружинила під днищем і відштовхувала човен точнісінько, як Котя Левенця і всіх, хто наближався до неї на недозволену відстань. Невже Гриша був перший, з ким дівчина пливла до цих таємничих заростей?

Човен тицьнувся в пісок, Котя вистрибнула на берег, підтягнула човен вище, сміливо попрямувала до найбільшого куща бузини, і Гриша тільки тепер помітив на ньому густі кетяги білого цвіту, і в ніздрі йому вдарило млосними пахощами, згадалися сороміцькі чоловічі примовки-недомовки про те, як казяться жінки в час цвітіння бузини, здивувався, що не помічав цього цвіту в Світлоярську. А може, там уже й відцвіло або ще не зацвітало і Котя привезла його сюди навмисне, щоб подати знак? Знак? Який знак?

Трохи одурілий, він вибрався з човна, подерся слідом за Котею, увесь здригаючись од передчуття, може, найголовнішої пригоди в його житті. Мало не навпомацки знайшов Котю, вхопився за неї руками так само, як тоді, коли штовхнула його в човен циганка Олеля, але тут був не хисткий човен, а тверда земля, на ногах треба було триматися самому, Котя відступилася від хлопця і пирснула:

— Сп’янів чи осліп? Он, бачиш? Та не туди дивишся! Під тим кущем.

Під великим бузиновим кущем лежав великий, літрів на десять, емалевий глек. З довгою вигнутою підкористо шиєю, з великою ручкою, зверху голубий, всередині білий.

— Впізнаєш? — спитала Котя.

— Кого?

— Кого-кого? Та глек же!

— A-а… Звідки ж я можу?..

Чи вона сміється, чи просто знущається? Припровадила його сюди, щоб морочити цим глеком. А може, натяк? Мовляв, нічого не вийде з твоїх залицянь, розіб’ємо глека? Але цей глек цілий і, видно, такий міцний, що й трактором не роздавиш.

— Несвіжих цей глек, той, що з золотом, — граючи очима і всіма (Гришиними, ясна річ!) нервами, недбало пояснила Котя.

— А ти як це знаєш?

— Тю на тебе! Та весь Світлоярськ знає про цей глек! Вже років з тридцять тільки й говорять, що про золото та про глек.

Все ж таки Гриша, незважаючи на свою закінчену середню освіту, училище механізації і загальну технічну обдарованість, ніяк не міг пов’язати все докупи: Котю, себе, глек, золото і Несвіжого Івана Івановича. Він шурхотів піском, сипав його з-під ніг у спокійну тиху воду, крадькома зиркав на Котю, що на тлі розквітлої бузини була ще привабливіша, ніж завжди, і не знав, що ж далі казати. Знов про цей глек і про золото? А Коті кортіло, щоб він розпитував, цікавився, вона штовхнула Гришу, зачепила його плечем, тоді стегном, тоді відскочила і вдарила поглядом. Ну ж бо, ну!

— То його як?.. Може, під час війни викопали? — спромігся на здогад Гриша.

— Під час війни? Коли в Несвіжого «Москвич» з’явився?

— Ну… недавно.

— А за що він його купив?

— Заробив грошей і купив. Чи я знаю?

— На вагарюванні хіба що вкрадеш, а не заробиш! Рекордист це золото знайшов! Під водою. З аквалангом тут плавав цілий місяць.

— Рекордист? З аквалангом? Та на його пику ніяка маска не налізе!

— Налізла! І знайшов!

— Чому ж він не викопав, поки не заливало тут водою?

— Не міг знайти. А тут водою вимило глек, він і побачив на дні.

Нарешті Гриша збагнув, що з нього насміхаються відверто й послідовно. Вимило водою! Ну, що може вимити оця стояча, оця навіки мертва вода, оця нетеча, оце болото? Замулити навіки — так. Заховати від людських очей всі спогади, людську пам’ять, всю історію Карпового Яру — так. Але вимити глек, повен золота, покласти його на дно перед очі Рекордиста-аквалангіста?

— Хто це тобі голову морочив такою байкою? — вже трохи розізлено спитав Гриша.

— Рекордист Іванович.

— Рекордист?

— А ти ж думав! Думав, тільки ви з своїм Самусем… Рекордист і показав мені цей острів і цей глек… І все розповів, як було.

— Може, він і фашистської трави тут насіяв, твій Рекордист?

Але вона не звернула уваги на оте розпачливе «твій», спокійно знущалася далі:

— Хотів зі мною одружитися.

— Хто? — крикнув Гриша. — Хто?

— Рекордист Іванович. До батька приїздили вони з Іваном Івановичем. Цілий вечір сиділи. Показували золото.

— Тобі показували?

— Навіщо воно мені? Мама бачила. Думали так: державі здати — чверть їм буде, а продати валютчикам — тоді все їхнє і можна цілий колгосп купити, але можуть до суду. Та й четвертини вистачить. Вони хотіли купити оту машину, що в землі дірки провірчує.

— В землі дірки?

— Ну, от як стовпи ставлять — бачив? Тепер люди садки розводять, під кожне дерево треба ямку. Копати довго і важко, а машина дирк — і вже. Як дірка, так і троячка. За день сто дірок — от тобі й триста. За місяць дев’ять тисяч. За рік сто тисяч. Десять років — мільйон. Отака машина. А тільки приватним особам її не продають, вони й хотіли, щоб для лісництва купити, а дірки вертіти — для себе. Ну, і щоб я пішла за Рекордиста.

— А ти? Що ж ти?

— Хіба я з ними про це говорила? Батько