Людолови. Том 2 - Зінаїда Павлівна Тулуб

— Я милую тебе з умовою, щоб ти дійсно вдочерила цю бранку, — відкарбував султан. — Але пам'ятай: коли хоч один волос впаде з її голови — мої кати вигадають для тебе таку страту, що зорі здригнуться у небі, дивлячись на твої муки, — додав він загрозливо.

Виписчик

Глибокий рів і пліт на зріст людини з трьома рядами лип оточують пасіку старого Чмеля. Від осінніх дощів листя взялося іржею, але ще густі й кучеряві старі дepeва. Тихо-тихо на пасіці: не долине сюди ані вітер, просяклий вологим подихом Ворскли, ані гіркі пахощі степового полину.

Пасмами сивого волосся плаває у повітрі павутиння. Променисте жовтневе повітря віддає медом, мертвим листям і димом від гнилючків у руках старого Чмеля. Бурчить старий. І його низьке гудюче буркотіння дійсно нагадує джмеля і виправдує його прізвище.

— Померзнуть. Їй-бо померзнуть, якщо відкладати. Не докличешся на допомогу. На мед всі вони ласі, a що бджілки можуть загинути — так це байдуже.

Він відкриває вулик, довго дивиться на білий щільник, виповнений бурштиновим медом, щось підраховує в думках, потім замикає колоду і підіймає її на плечі.

Важко старому, але любов до бджіл сильніша від немочі. Надриваючись, нecе він колоду моріжком, де аж до півдня блищать дрібними склянками рясні краплі роси. Тремтять старечі ноги, кров стукає в скронях, але він не кидає дорогоцінного тягаря і посувається далі, хитаючись та плутаючись ногами в траві.

Добрий стебник у старого Чмеля: рублений і глибокий, наче теплиця, зовні обкладений гноєм і соломою. Дах задерновано потрійним дерном, щоб бджоли не мерзли. І справді; пасіка старого Чмеля не гинула навіть у найлютіші морози.

Та не радів з своєї пасіки старий Чмель.

Після суду пан Бжеський почав натискати на сиверян. Нагоріло і старому Чмелеві. Надумав Бжеський заснувати свою пасіку і зажадав, щоб кожен сиверський пасічник дав йому, крім меду і грошей, десятий вулик.

Старий Чмель мало не плакав, коли навантажували віз найкращими колодками його пасіки.

— Хай тебе мої бджілки пожалять аж до смерті, - плювався пограбований дід. — Адже ж на загибель їх забирають! Хіба є в нього, падлюки, хороші пасічники?! Бджілок треба любити, пильнувати їх. Чує моє серце: або залишать їм мало меду на зиму, або поморозять.

— А тобі клопіт? Віддав — і край, — дивувалися козаки.

— Так воно ж живе! Це тобі не сувій полотна і не торба пшениці.

Восени невідомо звідки пішла чутка про новий реєстр. Одні запевняли, що потраплять до нього тільки діти, народжені від козаків, другі — ніби всі учасники московських походів, а взагалі ніхто нічого не знав до пуття. Потім наїхали королівські комісари з старшиною, скликали всіх сиверян і довго розпитували кожного козака, де він народився, чи давно живе у Сивері, чи брав участь у походах і скільки часу перебував на Низу. Допитані не розходилися, бгали шапки, тихенько кахикали у долоні і нарешті питали:

— Як же воно, панове, буде?

— Згодом довідаєтесь. Дістанете реєстр з Канева з печаткою пана коронного гетьмана та Запорозького війська, — неохоче відповідали вони.

І викликали інших.

І раптом, несподівано, як блискавка взимку, прийшла звістка, що до реєстру потрапили тільки десятеро сиверян, — найзаможніших, а всіх інших записано в хлопи.

Не повірили сиверяни такій новині, поїхали до Канева перевірити і, коли чутка підтвердилася, збентежено принишкли.

— Добре зробив Корж, що втік — зітхали вони. — Бо ж тепер від пана тільки на Січі й заховаєшся. Та жінок і дітей нема де подіти.

Розперезався і пан Бжеський. Здобув десь копію реєстру і сповістив реєстрових, що вони можуть жити на його грунтах лише до Іллі, свята руського; а потім хай забираються на всі чотири вітри, або він запише їх до реманенту разом із хлопами. А нереєстровим подвоїв толоки та чинші, шарварки[206] та данини.

Сиверяни мовчали, затаївши глибоку ненависть.

— Перезимуємо, а там побачимо, — гомоніли вони на майдані. — Доведеться тікати.

Вільна парубоцька молодь бадьоро мацала шаблі на боці, ніби почуваючи в шаблі єдину заступницю від пана, а літні багатосімейні дядьки мовчки пленталися додому, до заплаканих і розгублених жінок. Їх лякало майбутнє: непевність Дикого Поля, життя просто неба і напади татар. І тому кожен стовпчик рідної хати, кожен кілок з плоту навколо неї ставав миліший і дорожчий від думки про розлуку й прощання.

І сон тікав від чорних та рудих, сивих та білявих голів. І переверталися козаки до ранку з боку на бік і питали себе: де сховатися від людоловів?

Старому Чмелеві не було куди тікати: і кволий він, і немічний, і самотній. І пасіка зв'язує, бо кинути кілька сотень колод, — що надбав він довгими роками праці, - справа нелегка. З якоюсь болісною ніжністю ховав старий свої вулики на зиму, та не було в серці колишньої мирної радості від важкого щільника і золотого осіннього світла, насиченого пахощами меду і осіннього листя, присмаченого гіркопряним димком.

Вийшовши з стебника, Чмель замислився. Він дивився на ряди вуликів під солом'яними шапками, наче під рудими опанчами, коли чиясь рука лягла йому на плече. Старий здригнувся: перед ним стояв Корж.

Охнув тихенько старий: Данило! Справді, Данило, але який!.. Обличчя спотворено невільницьким тавром, ліва рука та ключиця зламані, плече випинається з-під жупана, а обличчя, колись рум'яно-засмагле, якесь сіре, з незнайомою гіркою зморшкою біля вуст.

— Не пізнаєш? — спитав Корж, пригортаючи старого пасічника. — Не ти один, друже! Що ж, горе тільки рака красить, — повторив він улюблене прислів'я. — Перед походом на Каффу страшніший був. Відгодувався хоч трохи.

— Та де ж ти… де тебе так вицяцькувало? — нарешті видушив із себе пасічник.

— Де? Ну, це довго розповідати! В неволі був, — а потім платив татарюгам борги, — тріпнув Данило чуприною. — А ось ти мені краще скажи, що сталося у вас в Сивері? Приїхав я, кинувся до одного, до другого. А вдома самі дітлахи та старенькі бабусі. «На фільварку, кажуть, працюють». Чи ви тут всі показилися, що самі у зашморг полізли?!

— Зараз, братику, зараз, — заметушився старий. — Вірно кажеш, що всі показилися… Та ти сідай, Даниле. Мо, меду тобі? Якого тобі: липця чи гречаного?

— Давай, який є. Все'дно, — промовив Корж і сів на пень біля напівзагаслого вогнища. Чмель виніс з катраги миску свіжого стільника, де копошилося з десяток чорно-жовтих ос, скибку ще теплого житнього хліба і кілька груш.

— Їж, любенький! Поласуй! А'мо, кулешу зварити з салом?

— Я не голодний, — похитав головою Корж. — Ось меду чогось забажалося. Тільки він у