Притулок пророцтв - Деніел Кіз
– Щоразу, коли в мене ставалося те, що він називав «шизофренічним випадком», він лікував мене, як і будь-яку іншу пацієнтку з галюцинаціями.
– А тепер ти можеш мені розповісти, що сталося, коли тебе взяли заручницею «Сімнадцяте листопада» і МЕХ?
Рейвен округлила очі.
– То все було не насправді. Просто сцени з кіно.
Назад. Не впирайся. Увійди у світ її театральних марень.
– Тобі сподобалася твоя роль?
– Я не… не впевнена.
– Пам’ятаєш основні сцени?
Вона піднесла руки до обличчя і заговорила крізь пальці.
– Я у стількох знялася. Усе таке розмите. В одній сцені я довго сиділа в замкненій шафі. Тоді допомогла пограбувати банк. Я ледь не загинула під час вибуху в терміналі порту Пірея. Тоді у другій дії я потягом поїхала в місце, де жінки носять військову уніформу.
Він мусить вивести її з марень у реальні спогади.
– Як і більшість хороших акторів, ти, напевно, використовувала досвід зі свого життя. Це називають акторським методом.
– Маєш рацію.
Повільно вивести її в реальність.
– Скільки ти для тієї сцени взяла з реального досвіду сенсорної депривації під час того, як справді була заручницею?
Рейвен дивилася невідь-куди. Тоді описала свою агонію протягом перших днів у полоні.
– Спочатку батько Алексі збирався мене зґвалтувати. Тоді Алексі назвав мене поріддям американських, жадібних до нафти поневолювачів. Він сказав, що бореться зі спокусою порізати мене на шматочки і згодувати вовкам.
– Вони, мабуть, мали причину для того, щоб промивати тобі мізки і тримати тебе живою. Може, знаєш, навіщо їм це було треба?
– Щось спадає на думку, але тоді зникає. Я чую жахливі речі і не можу повірити, що забуду їх. Коли я прокидаюся, вони ніби зображення, що поступово згасають.
Кайл спробував оцінити стрес у її голосі. Дисоціація? Деперсоналізація? Дереалізація? Усе одно, він мусить тиснути ще.
– Члени «Сімнадцятого листопада», яких нарешті спіймали, сказали грецьким борцям із тероризмом, що ти стала однією з них. Ти керувала мотоциклом під час пограбування банку і фургоном під час підриву терміналу в Піреї.
– Я ж кажу тобі, то сцени з фільму, в якому я була заручницею.
– За словами тих, кого заарештували й допитували, ти мала можливість утекти.
– Допоможи мені згадати, Марті.
– Спробуймо. Заплющ очі. Уяви себе в тій сцені, знову в темній шафі.
– Ні!
– Тепер ти здатна контролювати свої страхи вогню і висоти, заповнюючи свідомість образами. Якщо хочеш пройти через це, мусиш працювати зі мною.
Вона заплющила очі, що засмикалися під повіками.
– Темна шафа, – сказав Кайл. – Ти чуєш розмову за замкненими дверима.
Трепетна тиша.
– Хтось каже: «Операція “Зуби дракона”».
– Далі.
– Сіяти зуби, як насіння. Насіння смерті.
– Що ще?
– Сплячі воїни.
– Людина, яка говорить, згадувала мету нападу?
Рейвен розплющила очі.
– Це все, що я чула.
– Впевнена?
– …так, чорт забирай! звісно!..
Кайл підскочив від вищого голосу Нікі. Надто великий ризик, якщо тиснути далі, проте на кону дуже багато життів.
– Ти більше не мусиш турбуватися тим, щоб приховувати повідомлення Тедеску. Більшість членів «Сімнадцятого листопада» схопили після вибуху в Піреї. «Сімнадцяте листопада» і МЕХ знешкоджені.
Вона витріщилася, ніби в трансі. Голос знизився до шепоту Рейвен.
– Ти сказав, що «Сімнадцяте листопада» і МЕХ знешкоджені?
– Це для тебе щось означає?
Вона стиснула руки в кулаки.
– Я можу говорити лише з людиною, яка скаже, що «Сімнадцяте листопада» і МЕХ знешкоджені. Я не розумію.
– Твій батько, директор лікарні, який був режисером твого кіно, мабуть, ввів постгіпнотичні ключі, сховані за фобіями. Вони й не давали тобі декламувати пророцтва Тедеску. Але ти мусиш розповісти про них ФБР.
– Як я можу розповісти їм щось, чого не знаю?
– Можливо, ти знаєш набагато більше, ніж усвідомлюєш. Ти пам’ятаєш репліки, які декламувала для Тедеску перед тим, як він загинув?
– Ні. Стій! Так. У сценарії вимагалося, щоб він мене задушив. Але несподівано впала завіса.
– Упевнений, це був чудовий виступ. Ти для когось відтворювала цю сцену?
– Я спробувала розіграти її перед батьком, але сказала, що для нього знати це небезпечно. О Господи! Тоді він убив себе.
– Він загіпнотизував тебе, щоб врятувати, але – тепер, коли ти пробилася крізь свої фобії – можеш пригадати ті катрени.
Вона заплющила очі.
– Я пам’ятаю ті репліки.
– Кажи. Завіса піднімається. Ти на сцені.
На вежі, звіяній вітрами, богиня без лиця майбутнє стереже,
Збираючи врожай кривавий, заколе всіх ненависті ножем.
– Богиня без лиця, тобі це про щось говорить?
Вона завагалася. Стиснула губи. Очі на мить закотилися вгору. Щось на поверсі вище? Щось на парапеті? Краще не тиснути так сильно.
– Поки забудь про це, Рейвен. Наступні рядки?
Людиновіл, що вирвався на волю, чекатиме під стінами глибоко,
П’ять пелюсток безжальною рукою із квітки кара обірве жорстоко.
– Чудово, Рейвен. Агенти здогадалися, що третій рядок означає Нью-Йоркську фондову біржу, а четвертий – Пентагон. Вони знають, що перше місто – Чикаго, але поки не змогли розгадати точну ціль. Вежу, звіяну вітрами.
Рейвен потерла очі.
– Стоп! Тепер, коли ти про це згадав, одного разу – коли містер Тедеску роздавав акторам сценарій – він говорив про рік, коли закінчили будувати якусь сорокап’ятиповерхову будівлю. Сказав, що вона найвища в Чикаго.
– Він хоч раз згадував «богиню без обличчя»?
– Насправді він говорив «безлика богиня». Хвалився, що знайшов її.
– Чому безлика? Що за врожай кривавий?
– Він любив гру слів і символізм. Врожай… врожай… Стій… Я згадала. Врожай стосується Церери.
– Римська богиня плодючості. На вежі? Звісно, стереже майбутнє, бо це там люди інвестують у ф’ючерси: пшеницю і кукурудзу, кабанів і корів на забій. Ціль – центр діяльності капіталістів, що торгують ф’ючерсами. Чиказька торгова палата.
Вона обвила його руками.
– Ми чудово працюємо в парі. Усе разом розгадали.
– Але чому Церера безлика на вежі, звіяній вітрами?
– Тедеску сказав, що будівля на той час була найвищою в Чикаго. Скульптор, якому мало заплатили, подумав, що все одно ніхто не зможе розгледіти обличчя. Тож він залишив його порожнім.
– І треба ще розтлумачити останню сцену. ЯК сплячі агенти розповсюдять зброю в цих місцях. Щось спадає на думку?
Рейвен потерла очі.
– Я змучена, Марті.
– Добре. Відпочинь трохи. Я повернуся завтра.
– Що? Ти не можеш просто піти, Марті. Переночуй тут зі мною.
– Це неможливо, Рейвен. Ти мусиш звикнути до того, що коли люди мусять кудись іти, вони не залишають тебе назавжди. Я повернуся завтра, і тоді…
– Нікуди ти не підеш!
Рука полізла в сумочку. З’явилася звідти вже з
