Спартак - Рафаелло Джованьолі

Вона без кінця пестила його і засипала запитаннями:

— Скажи мені… мій Аполлоне, скажи мені, як ти сюди добрався? Ти, мабуть, ідеш з своїм військом на Рим? Скажи, тут тобі не загрожує небезпека? Розкажи мені подробиці твоєї останньої битви! Я чула, що під Аквіном ти переміг вісімнадцять тисяч легіонерів… Коли вже закінчиться ця страхітлива війна?.. Ти доб'єшся свободи, чи не так? І тоді зможеш повернутися до своєї Фракії, до цієї благословенної країни, де колись жили боги.

Вона на мить замовкла, а потім ще ласкавіше додала:

— Туди я теж зможу поїхати з тобою… і жити… забута римським світом, разом з тобою… вічно кохати тебе, сміливого, як сам бог війни Марс, прекрасного, як Аполлон, кохати тебе, як тільки я можу, всією силою мого серця, о любий мій Спартак…

Гладіатор сумно всміхнувся на ці ніжні і обманливі мрії, якими його кохана хотіла прикрасити майбутнє, і, пестячи її чорне волосся, цілуючи біле чоло, сказав:

— Тривалою й жорстокою буде війна… Я буду безмірно щасливий, якщо мені вдасться вивести визволених рабів у їхні рідні країни. Але щоб у всьому світі встановити справедливість і рівність, потрібна війна" народів не тільки проти всесвітнього панування Риму, але й проти цих зажерливих вовків, ненаситних багатіїв, проти привілейованої касти у власній країні кожного. — Останні слова гладіатор вимовив так сумно, з такою журбою, що було видно, як мало сподівався він за свого життя побачити перемогу великої справи визволення трудівників.

Валерія намагалася поцілунками розважити Спартака. її ласки трохи розвіяли хмару, що затьмарила Спартакове чоло.

І двох закоханих знову підхопив і поніс бурхливий потік пристрасної ніжності. Непомітно летіли години цього безмірно щасливого дня. Ще прикрасили цей день пустощі маленької Постумії, її миле дитяче щебетання. Прекрасними були її блискучі чорні оченята і густе біляве волоссячко.

Та коли на землю почала спускатися нічна темрява, смуток знову став затьмарювати скороминущу радість, яка освітила самотність Валерії. Здавалося, разом з світлом сонця у цьому домі почав згасати легенький промінь щастя.

Спартак розповів Валерії, як він сюди дістався, і нагадав, що обов'язок, святий і незаперечний обов'язок вождя борців за свободу, закликає його цієї ж ночі повернутися до Лабіка, де на нього чекає загін кінноти.

Ці слова глибоко засмутили жінку. Вона звеліла забрати маленьку Постумію і, ридаючи, знову пригорнулася до коханого. Так, у міцних обіймах і поцілунках, Валерія, обливаючись гарячими слізьми, говорила крізь ридання про недобре передчуття, яке стискає їй серце і віщує, що їй уже ніколи не доведеться обнімати Спартака. Вона повторювала, що востаннє бачить і пестить людину, яка викликала в її серці справжнє глибоке кохання.

Марно намагався Спартак розважити, заспокоїти Валерію, поцілунками осушити її сльози. Він шепотів їй слова надії і відради, підбадьорюючи її, ласкаво кепкував з її страхів і зловісних передчуттів. Та було видно, що передчуття Валерії відгукнулось і в серці Спартака. Його усмішка ставала дедалі більш вимушеною, слова застрягали в горлі і все більше втрачали жвавість. Він теж відчував, що мимоволі його охоплюють сумні думки, і не міг їх прогнати.

В такому стані пробули вони до того часу, коли рівень води у скляному годиннику — клепсидрі — майже досяг шостої риски, що означало шосту годину ночі.

Тоді Спартак (а він крадькома поглядав на годинник), вивільнившись з обіймів жінки, підвівся з дивана і став надівати панцир, шолом та меч,

Дочка Мессали пристрасно охопила руками його шию, притулилася до нього блідим обличчям, на якому палали чорні очі, і крізь ридання почала його благати:

— Ні, Спартак, ні… не від'їжджай… благаю… — ради твоїх богів… ради твоїх рідних… благаю тебе… заклинаю тебе… справа гладіаторів іде добре… вони мають хоробрих начальників… Крікса… Граніка… Еномая… вони поведуть гладіаторів… але не ти… ні… ні… Спартак… ти лишишся тут… тут тебе огорне моя ніжність… безмежна відданість… безмежне кохання…

Спартак дивився на неї, сповнений співчуття й любові.

— Завтра… на світанку… після того, як я надіну тобі на шию оцей ланцюжок з медальйоном…

І вона показала оздоблений самоцвітами золотий медальйон, що висів на її сніжно-білій шиї.

— В цьому медальйоні заховано чарівний талісман, він оберігатиме тебе від усіх небезпек… Відгадай, що там?.. Відгадай…

Гладіатор не відповідав і тільки ніжно дивився на чарівну жінку, на її усміхнені уста, на очі, наповнені сльозами. Вона сказала з м'яким докором у голосі:

— Невдячний!.. Хіба ти не розумієш, про що я кажу?

І відразу ж додала, знявши з шиї ланцюжок і розкриваючи медальйон:

— Два кучерики: чорного волосся матері і білявого дочки!

Валерія показала рудіарієві два сплетені кучерики всередині медальйона.

Спартак схопив його і поцілував. Валерія теж поцілувала медальйон, закрила його і наділа ланцюжок на шию Спартака.

— Носи його під панциром, під тунікою, просто на грудях.

Раптом брязкіт зброї і крики біля будинку долетіли до кімнати, де були Спартак і Валерія.

Вони принишкли, затримавши подих, прислухалися.

— Ми не відчинимо двері таким розбійникам, як ви! — кричав хтось дужим голосом з поганою латинською вимовою.

— Тоді ми вас підпалимо! — погрожували зовні.

— Присягаюся Кастором і Поллуксом! — гукнув перший. — Ми вас закидаємо стрілами.

— Що там сталося? — стривожено спитала Валерія і підняла на Спартака перелякані очі.

— Мабуть, стала відомою моя присутність тут, — відповів фракієць, вириваючись з обіймів Валерії.

— Не виходь… не рухайся… пожалій мене!.. — задихаючись від переляку, скрикнула жінка і ще міцніш обняла Спартака. її перекошене від жаху обличчя пополотніло.

— Невже ти хочеш, щоб я живим попав до рук ворогів? — тихо, але твердо відповів вождь гладіаторів. — Чи ти хочеш бачити мене розіп'ятим на хресті?!

— О ні!.. Ні!.. Присягаюся всіма богами пекла! — вжахнулася Валерія.

Рішучим рухом маленької білої руки вона вихопила з піхов важкий іспанський меч і подала гладіаторові, промовляючи глухим голосом, якому намагалася надати твердості:

— Врятуйся, якщо зможеш… а якщо мусиш загинути, то вмирай лицем до ворога і з мечем у руці!

Спартак схопив меч.

— Спартак, прощай! — тремтячим голосом сказала нещасна жінка.

— Прощай! — відповів він, стискаючи її в обіймах.

Цієї миті хтось постукав у двері, в які Спартак збирався

вийти. Він обернувся і прислухався: галас назовні вщух. В двері знову постукали, і почувся чоловічий голос:

— П'ятдесят кінних воїнів… сюди… з'явилися, — тремтячи і заїкаючись, пробелькотів старий управитель (а це був саме він), виряченими очима оглядаючи Спартака, — і кажуть… щоб їм повернули їхнього вождя…