Молоді літа короля Генріха IV - Генріх Манн
Обоє ще ніколи не були такі невтомні в насолодах, як тепер: то було ніби змагання рівних силою. І хоча Анрі через багато років, захоплений іншими жінками, часом пробував заперечити, що він колись кохав Марго, і про цю ніч та про наступні ночі згадував словами, до яких удаються, щоб повеличатись, і люди ниці та слабодухі, проте він міг би підтвердити з досвіду, що бодай кілька разів у житті плоть може перейнятись захватом, схожим на передчуття смерті. І, може, смерть тоді справді ближча, ніж здається людям, в яких буяє надмір життя: вони тільки забули обдивитися зі свічкою всі його закутки. «Як близько смерть від нас!» — так недавно почув Анрі ці сповнені високого духу слова, і вони збіглися з його найпотаємнішими передчуттями, — і ось ті слова останніми зринули в його змореному коханням мозку.
Настав перепочинок, зовсім короткий, бо й уві сні його не полишала жадоба насолоди: ще мало! Ще мало! Дуже скоро від прокинувся, не розплющуючи очей, почав цілувати її тіло — і відчув під губами шрам. Анрі глянув, помацав — а на шрамах він знався! Шрами бувають від меча, від кулі, від зубів, і дістають їх як на бойовищах, так і на ложі кохання. Для їхньої оцінки дуже важливе те, на якій вони частині тіла. Якби на тому місці, що в Марго, мав шрама солдат, то можна б напевне сказати, що він колись прожогом утікав від ворога: Це ще не конче означає, що він боягуз: і самому королю Франції й Наварри, знаному під ім'ям Анрі — або ж Генріха — Четвертого і вславленому своєю відвагою, судилось якось дістати шрам на тому місці. Але тепер ідеться про одну з найпринадніших частин жіночого тіла, і жінка ця моя, тільки моя — а її вже хтось кусав, і, виходить, неправда, що вона моя! Тому він почав торсати її, а що прокинулась вона не зразу, силоміць повернув до себе й розгнівано крикнув у ще сонне обличчя:
— Хто це тебе вкусив іззаду?
— Ніхто, — відповіла вона якраз тими словами, що він сподівався почути.
— Брешеш! — загорлав він, як шалений.
— Ні, я правду кажу, — запевнила вона й сіла в ліжку, сприймаючи вибух його гніву з цілковитим спокоєм і гідністю як у виразі обличчя, так і в голосі, а сама тим часом думала: «Лишенько, надто рано помітив. За тиждень він би вже й уваги не звернув». Маргариті це було відоме з досвіду.
— Але ж зуби знати, — не вгавав він.
— То тільки здається, наче, зуби, — відказала вона, і що непереконливіша була відповідь, то переконливіший тон.
— Яке там здається! Це Гізові зуби.
Марго не перечила — хай повторює скільки схоче. «Врешті йому набридне, а я помаленьку підсуну йому перса, і як він візьметься рукою за них, то забуде про зад». Час від часу вона здвигувала пишними плечима й знехотя кидала:
— І не Гізові, і взагалі нічиї.
Та це його ще дужче лютило. «Як усе-таки важко, майже неможливо захиститись від несправедливого обвинувачення! Так багато провин він міг мені закинути слушно, а вибрав якраз те, в чому я не винна! Невже справді розповісти йому, як одного ранку моя мати і брат-король лупцювали мене, покликавши до себе, щоб я зреклася Гіза й узяла за чоловіка Наварру? Як же він не впізнав старих, кривих зубів пані Катрін?»
— Скажи! Скажи! — стогнав він, стискаючи її руками.
«От ревнивець. А як я справді скажу? Що він тоді зробить? Чи повірить, що мене били й кусали тільки заради нього, щоб я одружилася з ним? Ні, цей не повірить: доведеться признатись і в тому, що мене покликано просто від Гіза. От так халепа!»
А він зненацька відпустив її й почав бити кулаками подушку. Замість Марго він гамселив її чорну постіль, таку уславлену, бо на ній буцімто багато чого відбулося. «Але ж він уявляє, що б'є мене! — І Марго вже відсунулась далі, готова схопитися й утекти. — Зараз накинеться на мене. От лупцює!» Вона відчула, що дуже його поважає й любить — тільки його одного. А тому вирішила не признаватись, хоча він, уже засапавшись, твердив:
— Признавайся! Признавайся!
І раптом зовсім змінив тон:
— Ти ніколи не скажеш мені правди. Та й як би могла дочка жінки, що дала моїй матері…
Ось воно — слово, ось вона — думка. Досі Марго лежала, а він дивився на неї зверху. Та після цієї думки, після цього слова й вона схопилась. Обоє якусь хвильку ніби прислухалися до його відлуння, дивлячись одне на одного з глибоким ляком. Тоді вона заквапилась прикривати свою голизну, а він устав з ліжка. Поки він похапцем одягався, обоє крадькома шукали поглядом одне одного: він хотів збагнути, хто ж ця жінка, що зуміла примусити його скотитись так низько, а вона хотіла знати, чи справді втратила його. «Ні,— вирішила принцеса, — він повернеться і тим певніш буде моїм, бо з цієї ночі нас обох зв'язує вина. Поки він це називатиме виною, я йому не набридну. Рідний мій Henricus, — подумала вона по-латинському. — Як страшенно я тебе люблю!»
А він, уже стоячи перед нею вдягнений, у білому шовку, і шпортаючись пальцями в брижах коміра, по-солдатському уривчасто сказав:
— Я сьогодні ж таки від'їду у Фландрію, до війська.
— Я дам тобі образок святого, щоб охороняв тебе, — відказала вона й нахилилась над скринею з книжками, її товариством у ті ночі, коли з нею не було коханця. Дістала одну, видерла з неї сторінку й подала йому. Рука була гарна, рух простий. Марго добре чула здушений стогін,
