Ярмарок суєти - Вільям Мейкпіс Теккерей
Дуже радий вас бачити, капітане Доббіне, сер, — мовив старий Седлі, несміливо глянувши на гостя, довготелеса постать і військовий мундир якого викликала іскру зацікавлення в сонних очах служника, що вештався по кав’ярні в потрісканих лакованих черевиках, і збудили стару жінку в чорній сукні, що дрімала за прилавком серед немитих, пощерблених чашок з-під кави. — Як маються шановний олдермен і міледі, ваша люба матуся? — При слові «міледі» він озирнувся на служника, ніби хотів сказати: «Дивись-но, Джоне, я ще маю приятелів, і не будь-кого, а шановних людей з доброю славою». — Ви прийшли до мене в якійсь справі, сер? Усі справи провадять тепер мої молоді приятелі Дейл і Спігот, поки буде готова моя нова контора, бо тут я, бачите, сиджу тільки тимчасово. Чим ми можемо бути вам корисні, сер? Може, зволите щось перекусити? — Збентежений Доббін, заникуючись, почав відмовлятися, запевняти, що він нітрохи не голодний і не хоче пити. Справи в нього теж немає ніякої, він просто зайшов провідати містера Седлі, так би мовити, привітатися з ним. І він додав, з відчаю покрививши душею:-Мати здорова, тобто була дуже нездорова і чекає тільки першого сонячного дня, коли можна буде вийти завітати до вашої дружини. А як почуває себе місіс Седлі? Думаю, в неї все гаразд? — Доббін замовк, похопившись, що він неперевершений лицемір, бо надворі була чудова погода, і літнє сонце світило так ясно, як тільки воно може світити в околиці похоронного закладу, де містилася ця кав’ярня; згадав він також, що годину тому сам бачив місіс Седлі, коли власною бричкою привіз капітана Осборна у Фулем і залишив його там tête-à-tête з Емілією.
— Моїй дружині дуже приємно буде побачитися з міледі,— мовив Седлі, витягаючи свої папери. — Я отримав дуже ласкавого листа від вашого батька. Передайте йому від мене найщиріше вітання. Леді Доббін знайде нас у трохи меншому будиночку, ніж ми звикли приймати своїх друзів, але він затишний, та й зміна повітря добре | впливає на мою дочку, яка в місті почувала себе не дуже добре… ви ж пам’ятаєте маленьку Еммі, правда?.. Авжеж, вона таки почувала себе кепсько.
Розмовляючи, старий джентльмен неспокійно водив очима; він думав про щось інше, перегортаючи папери і мнучи в руках вистріпану червону стрічку, якою він їх перев’язував.
Ви самі людина військова, Віллє Доббіне, — повів далі старий, — тож скажіть мені, чи хто міг сподіватися, що той корсиканський негідник повернеться з Ельби? Коли союзні монархи були тут торік і ми влаштували їм обід у Сіті, милувалися собором Згоди, феєрверком і китайським мостом у Сент-Джеймському парку, то чи могла людина із здоровим глуздом допустити, що насправді мир не укладено, хоч ми й відспівали за нього «Те Deum»? Я питаю вас, Вільяме, чи міг я сподіватися, що австрійський імператор виявиться мерзенним зрадником… авжеж, зрадником, не інакше? Я кажу так, як воно є: він дволикий, мерзенний зрадник, інтриган, що з самого початку мав на думці повернути до влади свого зятя. Я певен, сер, що втеча Боні з Ельби — це підле шахрайство, змова, до якої причетна добра половина європейських держав, що хотіли знецінити державні процентні папери і зруйнувати нашу країну. Ось чому я сиджу тут, Вільяме. Ось чому моє прізвище з’явилося в «Газеті». Що ж, сер. Я повірив російському цареві і принцу-регентові. Ось гляньте сюди, на мої папери. Гляньте, який був курс на державні процентні папери першого березня і скільки варті були французькі п’ятипроцентні папери, коли я купив їх на виплату в найближчий ліквідаційний термін. А скільки вони варті тепер? Тут була змова, та й годі, а то б той негідник не зміг утекти. Де був англійський уповноважений, що дозволив йому втекти? Його треба було б розстріляти, віддати під воєнно-польовий суд і розстріляти, їй-богу! — Ми думаємо прогнати Боні, сер, — сказав Доббін, трохи наляканий люттю старого, в якого на лобі набрякли жили і який, стукав по паперах стиснутим кулаком. — Ми думаємо прогнати його, сер… герцог уже в Бельгії, а ми з дня на день чекаємо наказу вирушати.
Не давайте йому спуску! Привезіть сюди його голову, сер! Убити мерзотника! — ревів Седлі.— їй-богу, я б сам записався, до війська… Але я зламаний старий чоловік, мене зруйнували той навідник і зграя облудних шахраїв тут, у нас, яких я сам поставив на ноги, сер, і які тепер катаються в каретах, — додав він.
тремтячим голосом.
Доббіна неабияк схвилював вигляд цього ласкавого колись чоловіка, що майже втратив розум з горя і кипів безсилою старечою люттю. Поспівчувайте нещасному джентльменові, всі ви, для кого гроші й становище — найважливіші скарби! А вони таки справді найважливіші на Ярмарку Суєти.
Бував, що гадюка, яку ти пригрієш, потім укусить тебе, — повів далі старий. — Бувають такі голодранці: ти його висадиш на коня, а він першого ж тебе зіб’є з ніг. Ви здогадуєтесь, кого я маю на гадці, Вільяме, голубе мій. Отого скоробагатька, негідника з Рассел-сквер, якого я знав ще без. шилінга в кишені.
Тепер я благаю господа і сподіваюся, що побачу його таким жебраком, яким він був, коли я допоміг.
Я дещо чув про це від свого товариша Джорджа, сер, — сказав Доббін, намагаючись швидше перейти до справи. — Джорджа дуже засмутила ваша сварка з його батьком.
Він навіть послав мене сюди з дорученням.
То ось чого ви тут! — закричав старий і схопився в місця. — Що, може, той нахабний дженджик із вест-ендськими манерами шле мені своє співчуття, га? Дуже мило з йога боку. Він і далі крутиться біля мого дому? Якби мій син мав справжню чоловічу, відвагу, від застрелив би його! Він такий самий негідник, як його батечко. Я не хочу, щоб про нього й згадували в моєму домі. І проклинаю той день, коли дозволив йому переступити мій поріг! Я волію балати свою дочку мертвою, ніж віддати її за нього заміж! — Джордж не винен, що його батько
