Цинамонові крамниці та всі інші оповідання в перекладі Юрія Андруховича - Бруно Шульц
Кожен, хто дорвався до сну, судомно тримає його з жагучим і безтямним обличчям, у той час як дихання, далеко його випереджуючи, самостійно блукає незнаними шляхами.
І це, власне кажучи, єдина велика історія, розбита на партії, на розділи та рапсоди[225], порозкидувані між усіма поснулими. Коли один закінчує і змовкає, другий підхоплює його сюжет, і так уся оповідь іде в той бік і в інший широким епічним зиґзаґом, у той час як усі лежать у кімнатах цього будинку — безвладні, мов мак у перегородках великої глухої маківки, і своїм диханням ростуть у світанок.
Пенсіонер
Я пенсіонер у дослівному й цілковитому значенні цього слова, я дуже далеко зайшов у цій належності, серйозно в ній просунувся, я пенсіонер високої проби.
Можливо, що в цьому сенсі я навіть переступив деякі остаточні й допустимі межі. Я не хочу цього приховувати, бо що в цьому надзвичайного? Навіщо робити відразу ж великі очі й поглядати з тією облудною пошаною, тією врочистою поважністю, в якій стільки потаємної зловтіхи над ближнім? Як мало в людях загалом найелементарнішого такту! Такі речі слід приймати зі звичайнісіньким виразом обличчя, з деякою розсіяністю та невіддільною від таких моментів поблажливістю. Слід легко переходити над цим до порядку денного, щось наче мугикаючи під носом — як це роблю я, легко і безтурботно. Мабуть, тому я трохи непевний у ногах, а ступні я мушу ставити обережно й повільно, одну перед другою, ще й пильно стежити за напрямком. Так легко збочити за подібного стану речей. Ти, читачу, зрозумієш — я не можу бути надто виразним. Моя форма існування значною мірою покладена на здогадливість, під цим оглядом вона вимагає багато доброї волі. Я неодноразово звертатимусь до неї, до її найтонших відтінків, нагадувати про які можна лише з певним делікатним підморгуванням, особливо ускладненим для мене через непорушність маски, відвиклої від будь-яких мімічних рухів. Зрештою, я нікому не нав’язуюсь і далекий від того, щоб танути із вдячності за підтримку, ласкаво мені вділену кимось здогадливим. Я реагую на такого штибу концесію без жодного зворушення, зимно і цілком байдуже. Мені не подобається, коли хтось разом із добродійністю розуміння виставляє мені рахунок вдячності. Найкраще, коли до мене ставляться з деякою легкістю, з певною здоровою безоглядністю, жартівливо і по-товариському. З цієї точки зору мої поштиві, прості духом колеги з канцелярії, мої молодші колеги з управи влучили у відповідний тон.
Іноді я за звичкою ходжу туди, близько першого числа кожного місяця, й тихенько стаю собі коло балюстради в очікуванні, що мене зауважать. Тоді розігрується ось яка сцена. Котроїсь хвилини начальник управи, пан Кавалкевич, відкладає перо, очима подає знак підлеглим і каже зненацька, дивлячись повз мене в повітряну порожнечу, приклавши руку до вуха: «Якщо я добре почув, то ви, пане раднику, десь тут серед нас у кімнаті! — Його очі, високо наді мною втуплені в пустку, дивляться, поки він це говорить, ледь зизувато, обличчя грайливо усміхнене. — Тут був мені голос, то я відразу й подумав, що то, напевно, наш коханий пан радник! — Він кричить голосно, з натугою — наче до когось дуже далекого. — Зробіть же якийсь такий знак, пане, сколихніть же бодай повітря в тому місці, де ви ширяєте!». — «Гарно жартуєте, пане Кавалкевич, — тихо відповідаю просто йому в лице, — я прийшов по свою пенсію». — «Пенсію?! — кричить пан Кавалкевич, зизувато дивлячись у повітря, — ви сказали «пенсію»? Ви жартуєте, дорогий пане раднику. Вас уже давно викреслено з пенсійного списку. Як довго ще ви хотіли б отримувати пенсію, ласкавий пане?».
Ось таким чином вони собі з мене жартують — людяно, бадьоро і тепло. Це шорсткувате панібратство, безцеремонне хапання за плече викликають в мені дивну полегкість. Я виходжу від них пожвавлений і цілеспрямований. Я поспішаю додому, щоб занести до помешкання рештки того приємного внутрішнього тепла, яке от-от розвіється.
Натомість інші люди… Настирливе, ніколи не вимовлене запитання, що його я завжди читаю в їхніх очах. Ніяк від нього не відкараскатися. Припустімо, що все так, як є, — навіщо відразу ж ці витягнуті гримаси, споважнілі обличчя, ця нібито шаноблива мовчанка, ці перелякані озирання? Щоб лише жодним словечком не схитнути, увічливо замовчати мій стан… Як виразно я читаю цю гру! З боку людей це ніщо інше, як форма сибаритського смакування себе самих, насолода своєю щасливою інакшістю, лицемірно масковане різке відмежування від мого стану. Вони перекидаються промовистими поглядами, мовчать і тим самим дозволяють замовчаній проблемі розростатися. Мій стан! Можливо, він і справді не цілком справний. Можливо, є в ньому деяка незначна вада засадничого штибу! Але Боже! Що з того? Це ж іще не привід для такої швидкої та розгубленої поступливості. Я нерідко не можу втриматися від сміху, щойно побачу це раптово споважніле розуміння, квапливе визнання, з яким нібито звільняють місце моєму стану. Наче це заздалегідь невідпорний, остаточний і безапеляційний аргумент. Чому вони так сильно це педалюють, чому воно для них важливіше за все інше і чому підтвердження цього приносить їм аж таке глибоке задоволення, ледве приховуване за маскою сполоханого святенництва?
Припустімо, що я, так би мовити, пасажир легкої ваги, як на те пішло — занадто легкої ваги. Припустімо, що мене обтяжують деякі запитання — наприклад, щодо мого віку, коли в мене іменини тощо, — чи це достатня причина, щоб ненастанно кружляти навколо цих запитань, немовби в них полягає суть? Ні, не скажу, що я соромлюся свого стану. Принаймні не це. Але я не можу стерпіти того перебільшення, з яким виокремлюється значення певного факту, певної відмінності — по суті, тонюсінької, ніби волосина. Мене смішить уся ця фальшива театральність, увесь урочистий пафос, який нагромаджено над цією справою, все це загортання моменту в трагічну, сповнену похмурої помпезності одіж. А що ж у дійсності? Нічого менш патетичного, нічого природнішого й нічого банальнішого на світі. Легкість, незалежність, безвідповідальність… І музикальність, надзвичайна музикальність членів тіла, так би мовити. Не пройдеш попри жодну катеринку, не станцювавши. Не від веселощів, а тому, що нам однаково, а мелодія диктує свою волю, свій упертий ритм. Тож поступаєшся. «Маргарито, мій коханий скарбе…». Ти просто занадто легкий, надто нездатний до опору, щоб його чинити. А втім, заради чого чинити його такій незобов’язливо-заохочувальній, такій нехитрій пропозиції? Тож я танцюю, а радше дрібочу в такт мелодії дрібним пенсіонерським тупцюванням, час від часу ще
