Поцілунок Елли Фіцджеральд - Олег Богданович Лишега
Може, саме тому в наступному есеї «Час» розповідь про витісування фігурок з дерева непомітно переходить у роздуми про чистий, живий час, «коли душа встигла виплекати собі тіло, освоїла його». Тіло в інтерпретації Лишеги постає такою собі живою скульптурою або ж домом душі, який вона не раз покидає, вирушаючи блукати невідомими нам краями і не завжди повертаючись. Написані переважно короткими синтагмами, що відокремлені (чи поєднані між собою) славнозвісними Лишежиними двома крапками, тексти есеїв передають послання автора за тим же принципом, що й тексти його віршів: прогалину між синтагмами, тривання затамованого подиху смислу, читач повинен заповнити самостійно, власними зусиллями, подумки доказавши те, на що натякає і що навіює автор. Читач виступає в ролі співавтора, а процес спільної творчості у синкопованому двома крапками ритмі знову ж таки нагадує спільну джазову імпровізацію. Можна скористатися й іншим порівнянням, одним з образів, присутніх у «Часі», уподібнивши процес передавання смислу від автора до читача диханню одним духом: «З таким придихом, я чув колись — гріються закоченілі ескімоски — диханням з уст в уста.. Може, колись пракрук навчив їх цієї музики задиханих вуст..».
Коли читаєш «Лозанн», знову відчуваєш, що жанрове означення «есей» відповідає далеко не всім текстам, поданим у книзі. Це радше автобіографічна новела, художній твір, сюжет якого перегукується, скажімо, з новелою Хуліо Кортасара «Місце під назвою Кіндберґ». Як і в Кортасара, йдеться про те, що не збулося, не сталося, і не станеться вже ніколи. Нарвавши на ставку побіля Києва сніп дикої м'яти, поет сідає в літак і за кілька годин опиняється у швейцарській Лозанні, де в бомбосховищі відбудеться вистава його містерії «Друже Лі Бо, брате Ду Фу». Після динамічного опису вистави, в якій бере участь і сам автор, дія сповільнюється, фокусуючись на майже випадковому знайомстві з білявою італійською актрисою. Вони домовляються разом іти купатися наступного ранку. Але, прокинувшись, поет нікого не застає в готельному вестибюлі, тож вирушає до озера сам. І тільки після повернення довідується, що та дівчина все-таки приходила: «Просто передайте йому, що я була. То була єдина мить, коли життя раптом відкрилось перед тобою.. Уся рівна, і глибока, і висока далина.. І все могло змінитись». Щемкий новелістичний фінал позбавлений, однак, драматичного відсвіту, притаманного згадуваній новелі Кортасара, — Лишега завершує лінію оповіді м'якше, спокійніше і відстороненіше. Так, змінитися могло все, але не зміниться вже нічого; можливо, та мить, коли до тебе приходило інобуття, блискавичним сполохом розчахнувши пережите і наштрихувавши цілковито інакшу версію подальшого, була моментом з інших життів, що «не належать нікому і тому там усе так легко збувається, це ніби сон, невагомий, поза життєвими мірками».
Есеї «Торс» і «Слід» можна віднести до поточних нотаток майстра дерев'яної скульптури, якою Лишега займався не один рік. Принагідні міркування про лінію, об’єм і тінь чергуються з афористично стислими висловлюваннями про роль сокири в тесанні скульптури зокрема і людському житті загалом («сокира — це письмо») та вже зовсім несподіваними мікроміфами про ролі рук: «..у кожному торсі права долоня втілює те, що їй найближче, що вона відчуває як щось найрідніше — це портрет лівої долоні.. Свого вічного мовчазного свідка і товариша — але молодшого, невмілого.. який зроду був пасивним спостерігачем, підглядав — як та інша, права долоня літала, падала і знов злітала.. її невмілість, безборонність.. може і є тим усім найкращим, що хотіла б мати у своїм портреті гаряча, поривчаста права долоня».
Ласкавий дотик визволяє потаємне, тому навіть суть вогню, оголена, проявлена ним, виявляється лагідною, м'якою, зовсім не пекучою. В есеїстиці Лишеги не бракує есенційних, платонівських за походженням апеляцій до сутностей і світу ідей; парадоксальним чином незримі, умоглядні ідеї постають відчутними на дотик («Я можу думати лише про те, чого можу торкнутись», — пояснює автор в есеї «Океан»), а створені дитячою фантазією акули справді починають мешкати в глибокій криниці у якому-небудь Великому Тур’ї. Звичайно, подібні твердження можуть викликати неабияке занепокоєння в іхтіологів, тому Лишега передбачливо вносить уточнення: «..є інший — внутрішній океан. Там і дотики, і рухи інакші.. може, лагідніші.. поступливіші чи як.. Скажімо, внутрішній різновид акули можна розпізнати лише дуже зосередившись: ось жовтуватий відблиск ока.. лагідно-зеленуватий ривок в’юнкого тіла». Лагідно-зеленуватий, так міг сказати тільки добрий поет, і, дочитуючи перший розділ «Поцілунку Елли Фіцджеральд» до кінця, ми заново переконуємось у тому, що знали від початку: навіть есеї або статті, створені поетами, звучать як трохи більші, ніж зазвичай, вірші, трактуючи міріади речей, подій та істот на один, суто поетичний лад. Культурологічні й історичні екскурси, подробиці біографії Якуба Фрейда або його праправнука, художника Лусьєна Фрейда, реальна акула в океанаріумі і уявна в глибинах внутрішнього океану складаються на один-єдиний, несуперечливий і взаємодоповнювальний світ міфу, без якого нам, людям ущент розчаклованого часу, було би вже геть зовсім несила витримувати агресивний напір цифр і створених ними прорахованих ілюзій.
Про намір написати книгу «America Emeralda» («Смарагдова Америка») Олег Лишега сповістив ще 2010 року. До неї мали увійти переклади найулюбленіших американських авторів, а також спогади самого поета про перебування в США. На жаль, цьому задуму судилося бути втіленим тільки частково, якраз фрагменти недописаної книги і складають другу частину «Поцілунку Елли Фіцджеральд». Індіанська духовність, що просвічує в перекладених Лишегою міфах червоношкірих аборигенів, є насамперед глибоким і нерозривним зв’язком людини з Землею, родичанськими стосунками з природою, з більшими й меншими істотами, що населяють край. Так, скажімо, один із міфів виводить походження племені Сіу від шлюбу орла й людської дівчини, а бізони захищають плем’я Кійова від наступу білих завойовників, і тільки переконавшись, що сили надто нерівні, відходять у трансцендентний вимір, до первозданного світу краси, куди ніколи не зможе проникнути жоден чужинець. Ці тексти дитинні й мудрі водночас: етичні закони, наприклад, заборона на інцест, знаходять відображення в індіанській космології, майже дослівно відтворюючи відомий вислів Канта про зоряне небо над головою і моральний закон усередині нас («Місяць безчестить свою сестру Сонце»).
Важливість постаті американського трансценденталіста Генрі Дейвіда Торо для Олега Лишеги годі переоцінити. Притаманні обом послідовний нонконформізм і братерська, майже містична любов до природи дивно
