Сірі бджоли - Андрій Юрійович Курков
Сергійович напружився.
— Та не він це! Точно! — проговорив після паузи загальмовано. — Це я вам свічки приносив! Мої вони! Не крадені! У нас церкву розбомбили, от я їх і взяв...
Очі Айсилу загорілися.
— Ваші? — перепитала вона, ніби не повірила його словам.
— Ось, такі самі! Вам приніс! — витягнув він з пакета паперовий згорток, на стіл поклав, розгорнув папір.
— Ну слава Аллаху! — вирвалося у хазяйки разом із полегшеним зітханням. — Тоді ви їм скажете? Так? Що це ви принесли?
— Звичайно! Скажу! А кому?
— У Бахчисарай його забрали, у поліцію!
59
Цього ж дня, посадивши Айше на пасажирське сидіння, щоб дорогу показувала, приїхав Сергійович у Бахчисарай.
— Ви до кого? — спитав черговий.
— До начальника. Щодо одного хлопця з Албата, Бекира...
— Мустафаєва? — перепитав черговий, криво усміхнувшись. — Із якого-такого Албата? Він з Куйбишевого! А ви йому хто?
— Ніхто! — Сергійович розгубився. — Я тільки хотів сказати, що свічки церковні я їм дав! Не грабував він церкви!
— О як! — молодий поліцейський подивився відвідувачу пильно в очі. — Зрозуміло. Так, а нащо вам начальник? Вам його слідчий потрібен! Документи покажіть!
Пасічник простягнув свій бувалий український паспорт.
— А що ж ви російський не отримали? — здивувався поліцейський, узявши документ до рук. Погортав. Зупинився на штампі прописки. Підняв ще більш здивований погляд на прохача.
— А вкладиш про в’їзд де?
Сергійович простягнув йому і вкладиш, учетверо складений.
— Не шануєте ви документи, — похитав головою поліцейський. — Тут почекайте! — сказав і пішов у глиб коридору.
Повернувся не сам. Разом з ним коротко підстрижений чоловік років сорока прийшов, у чорних брюках і синій сорочці. У руках він тримав паспорт Сергійовича разом з російським вкладишем.
— Ну що, — заглянувши у документ, повернув чоловік погляд на пасічника. — Сергію Сергійовичу, пішли!
У кабінеті, куди привів його слідчий, три столи були завалені папками і паперами.
Коротко стрижений невиразно представився і всівся за стіл біля вікна. Рукою вказав пасічнику на стілець з другого боку.
«Трифонов, Грифонов?» — все ще намагався подумки Сергійович розшифрувати почуте, у якому тільки перше слово «слідчий» зрозумілим було.
— Ну, розказуйте, — втупився йому цей чи то Трифонов, чи то Грифонов у очі.
Сергійович пояснював про свічки, про своє село і розбомблену церкву, про бджіл. А той слухав і кивав, але обличчя лишалося кам’яним і збайдужілим, ніби не вірив слідчий жодному почутому слову. Через це почав Сергійович нервувати.
— Я правду кажу, — додав він вже після того, як ніби у своїй розповіді крапку поставив.
— Церковні свічки з православного храму ви мусульманам дарували? І як же це вас сподобило до такого екстремізму вдатися? — промовив слідчий голосом людини, яка дійсно чомусь страшному жахається.
— А що такого? — Сергійович здвигнув плечима. — Електрики ж у них не було? Я у себе в селі також ними вечори присвічую. У нас світла в селі третій рік як нема!
Слідчий повернувся. На ікону Богоматері, що на стіні висіла, погляд підняв, а потім на портрет президента російського, що праворуч від ікони глянув.
Трифонов-Грифонов витягнув з ящика столу кілька листів паперу і ручку. Здвинув папери в бік, щоб місце перед відвідувачем розчистити.
— Пишіть! — сказав. — Все, що ви мені розказали, тільки з деталями.
Запихкав Сергійович над папером.
— Нічого, якщо помилки будуть? — підняв очі на слідчого.
— Нічого, виправимо, раптом що!
Хвилин двадцять у пасічника пішло на письмовий переказ цієї історії. Слідчий сидів, терпляче чекав. Потім узяв до рук, перечитав три листи паперу, написаних нерівним почерком. Вийшов з ним з кабінету, нічого не сказавши.
Сергійович вирішив, що той за Бекиром пішов. От зараз приведе його і відпустить. Але хвилин за п’ять він сам повернувся: і без паперів, і без Бекира.
— Можете йти, — сказав байдуже.
— То мені що, хлопця надворі зачекати? — спитав Сергійович.
— У якому сенсі? — Очі слідчого округлилися.
— Ну ви ж його відпустите? А я машиною, якраз додому підвезу...
Слідчий здивовано головою мотнув.
— Дивний ви якийсь! — промовив після паузи. — І навіщо вам у чужі справи лізти? А? Ви думаєте, що на цьому Мустафаєві одні свічки висять? Він хлопець проворний! Два роки на чужій машині без довіреності їздив, представникам влади хамив...
— Та це ж машина його батька! — вставив Сергійович обурено. — А батька вбили! Ви ж знаєте!
— Машина на батькові, батько довіреності синові не давав. Син два роки російські закони порушує!
— Так, а як вбитий може довіреність дати? — розвів руками пасічник, дивлячись на слідчого, як на ідіота.
Слідчий ніби прочитав його думки. Очі злістю блиснули.
— У вашого татарина тільки дві дороги, — скрізь зуби, виказуючи всім своїм обличчям презирство до співрозмовника, вичавив з себе представник російської законності. — Або до тюрми, або до армії! Якщо розумний, то піде до армії. Там його навчать владу поважати. Або хоча б боятися. Якщо дурень, то...
Слідчий не доказав. Ніби вирішив, що досить з його співрозмовника вже сказаного. Забагато честі матиме, якщо він ще хоч слово промовить!
— То що мені його матері передати? — вже тихше, перелякано спитав Сергійович.
— А що хочете, те й передавайте, — відрізав слідчий. — Ви ж тут взагалі іноземець. — Він повернув візитеру синій український паспорт з вкладишем. — І якщо за одинадцять днів не покинете територію Росії, то вас також сюди привезуть. Тільки не до кабінету, а до камери!
Дорогою до Албата Сергійович все на Айше поглядав. Думав: сказати їй чи не сказати? Поки думав, нічого не казав, та і вона ні про що не розпитувала. Взагалі сиділа смирно і напружено, ніби боялася його. Так у селище і в’їхали. Айсилу, дізнавшись подробиці розмови зі слідчим, ледь стримала сльози.
— Зламати нас хочуть, — сказала тихо. — У сусідів сина до армії забирали, та вони його викупили. Родичі грошима допомогли. Тепер він у Чернігові... В університеті вчиться...
Айсилу замовкла, піднялася з-за столу, вийшла до кухні. Сергійович підняв голову, на люстру, що горіла, подивився. Потім,
