Замогильні записки - Франсуа Рене де Шатобріан
Повертаючись після далеких прогулянок берегами Тибру, я постійно стикався з одним і тим же: дрібними причіпками кардинала, дворянським фанфаронством єпископа Шалонського та неймовірною брехнею майбутнього єпископа Марокканського. Абат Гійон, користуючись схожістю свого імені з іншим, яке звучить майже так само, стверджував, що саме він, дивом урятувавшись від різанини в Кармелітському монастирі, дав розгрішення пані де Ламбаль у в’язниці Ла Форс. Він хвастовито іменував себе автором промови Робесп’єра, зверненої до Верховної Істоти. Одного разу я побився об заклад, що змушу його розповісти про те, як він був у Росії: прямо він цього не визнав, але побіжно зауважив, що провів кілька місяців у Санкт-Петербурзі.
Пан де Ла Мезонфор, розумна людина, змушена переховуватись од влади, попросила моєї допомоги, а пан Бертен-старший, власник «Деба», невдовзі по-дружньому підтримав мене у скорботних обставинах. Вигнаний на острів Ельба людиною, яка, повернувшись у свою чергу з острова Ельба, змусила його втекти у Ґент, пан Бертен домігся в 1803 році від республіканця пана Бріо, мого знайомого, дозволу провести решту заслання в Італії. Ми разом милувалися римськими руїнами і разом пережили смерть пані де Бомон: дві ці речі зв’язали наші долі. Критик, не позбавлений смаку, він, як і його брат, давав мені чудові літературні поради. На трибуні він блищав би справжнім красномовством. Переконаний легітиміст, який пройшов випробування в’язницею Тампль і засланням на Ельбу, він, по суті, і тепер не зрадив своїх принципів. Я залишуся вірний товаришеві тяжких днів; усі політичні погляди на землі не варті однієї години щиросердої дружби: досить того, що я зберігаю сталість поглядів, як зберігаю прихильність до своїх спогадів.
У середині мого перебування в Римі сюди приїхала принцеса Борґезе: мені було доручено передати їй паризькі черевики. Мене відрекомендували принцесі; я був присутній, коли вона одягалася: гарненький новий черевичок, який вона взула, недовго топтав нашу стару землю.
Нарешті трапилося нещастя, що поглинуло мене цілком: це джерело, яке ніколи не вичерпується.
Книга п'ятнадцятаПереглянуто 22 лютого 1845 року
1Рік 1803. ‹…›
Париж, 1838
Коли я поїхав з Франції, ми втішали себе щодо здоров’я пані де Бомон: вона багато плакала, і заповіт її довів, що вона вважала себе приреченою. Але друзі її не ділилися одне з одним своїми побоюваннями і намагалися заспокоїти себе; вони вірили в чудодійну силу вод, у цілюще італійське сонце; вони розлучилися з хворою і поїхали вперед різними шляхами: зустріч була призначена в Римі.
‹Уривки із записів пані де Бомон; листи до неї Люсіль›
2Приїзд пані де Бомон до Рима ‹…›
Лист пана Балланша, датований 30 фрюктидора, сповістив мене про те, що пані де Бомон прибула з Мон-Дора до Ліона і прямує до Італії. Він повідомляв, що я даремно хвилююсь і що хвора видужує. У Мілані пані де Бомон зустрілася з паном Бертеном, який приїхав туди у справах: він ласкаво узяв на себе клопоти про бідолашну мандрівницю і привіз її у Флоренцію, де вже я чекав на неї. Побачивши її, я вжахнувся; сили в неї вистачило лише на усмішку. Відпочивши кілька днів, ми вирушили до Рима; ми їхали ступою, щоб уникнути трясанини. Пані де Бомон усюди зустрічала люб’язність і увагу: кожен поспішав виявити турботу до цієї милої жінки, такої самотньої і недужої, що втратила всіх своїх рідних. Навіть служниці на заїжджих дворах переймалися до неї ніжним співчуттям.
Неважко здогадатися, що коїлося у мене в душі: кожному траплялося проводжати друзів у могилу, але вони були німі, і ледве жевріюча надія не загострювала сердечної муки. Я не звертав уваги на прекрасну країну, якою ми їхали; я вибрав шлях через Перуджу: що мені була Італія? Клімат її, хоч який він м’який, здавався мені занадто суворим; у найлегшому подиху вітерцю я бачив бурю.
У Терні пані де Бомон захотіла поїхати до водоспаду; вона насилу встала, сперлася на мою руку, але зараз же знов опустилася в крісло. «Доведеться цій воді падати без нас», – мовила вона. Я найняв для неї окремий будиночок поблизу площі Іспанії, під горою Пінчо; коло будинку був садок з апельсиновими деревами, посадженими шпалерами, і дворик, де росло інжирне дерево. Я оселив там умираючу. Мені коштувало великих зусиль відшукати цю оселю, бо римляни з побоюванням ставляться до легеневих хвороб, вважаючи їх заразливими.
У цю епоху відродження громадського порядку люди цінували все, що нагадувало про стару монархію: папа римський прислав довідатися про здоров’я дочки пана де Монморена; кардинал Консальві і члени священної колегії наслідували приклад Його Святості; сам кардинал Феш до останнього дня пані де Бомон віддавав їй повагу, якої я не чекав і яка змусила мене забути жалюгідні чвари, що затьмарювали початок мого перебування в Римі.
‹Листи Люсіль до Шатобріана›
4Смерть пані де Бомон
Париж, 1838
Стан здоров’я пані де Бомон поліпшився був під впливом римського повітря, та ненадовго: правда, ознаки близької смерті зникли, але, схоже, остання мить завжди зволікає, щоб одурити нас. Я двічі чи тричі пробував покатати хвору у візку; я намагався розважити її, показуючи їй краєвиди і небо: ніщо не цікавило її. Якось я повіз її до Колізею; стояв один з тих жовтневих днів, що бувають тільки в Римі. Вона знайшла в собі сили вийти з візка і сіла на камінь навпроти одного з вівтарів, розташованих навколо будівлі. Здійнявши очі, вона поволі обвела поглядом ці портики, що так давно позбулися життя і бачили так багато смертей; залиті світлом руїни поросли ожиною та орликами, які осінь забарвила в шафранові кольори. Потім умираюча жінка перевела погляд на сходи амфітеатру і ковзнула по них униз, аж до арени; побачивши вівтарний хрест, вона мовила: «Ходімо, мені холодно». Я провів її додому; вона злягла і вже не вставала.
Я зав’язав листування з графом де Ла Люзерном і з кожною поштою відправляв йому з Рима докладний звіт про здоров’я його своячки. Коли Людовік XVI відрядив його посланником до Лондона, він узяв із собою мого брата: у тому ж посольстві був і Андре Шеньє.
Лікарі, котрих я
