Дівчинка на кулі - Ольга Слоньовська
Я, мала, теж підспівую — й уявляю собі любов великою мишею: такою, як та, що в селі, у хаті нашої бабусі, уночі весь час шкреблася за креденсом[16]. Тільки як вона потрафила[17] залізти аж у саме серце й що тепер буде з тим парубійком, що в його грудях шкребеться миша? Спробуй її звідти витягти! Та, зрештою, самі й винні: розвели стільки мишви, що вже аж он куди добирається! Ось у цьоці Дозі й дядька Данила мишей на пльонтрі[18] нема — і спокій голові! Треба буде тим дурням зі Стрийського парку теж купити собі таку пастку, яку дістав мій тато: уже і в баби мишей нема!
«В Стрийськім парку ми ся здибали з тобов!..» — яка ж довговічна ця пісня, яка іронічна, а яка тепла й доброзичлива!
Уважай, моя кохана, уважай: В чорну фарбу свої очка не вмачай! Бо як будеш умачати — Будуть очка вилазяти! Уважай, моя кохана, уважай!Навіть власні ревнощі закоханий до пори до часу тамує, щоб не зробити боляче своїй обраниці:
Уважай, моя кохана, уважай: На сусіда, на Штефана, не зважай! Бо як йму того Штефана, Як ним тевкну[19] до дивана — Будеш плакати, кохана, Буде жаль!Ну і як же без знаменитих львівських трамваїв:
Уважай, моя кохана, уважай: Із трамвая на ходу не вилазяй! Бо хапне тебе за ногу Та як гримне до дороги — Поламаєш собі ноги, Буде жаль!Час не владний над співанкою мого дитинства! Співають її й у славному Львові, і в Станіславі[20], й у Тернополі, і в Коломиї навіть зараз, хіба що додають кілька сучасних рядків:
Уважай, моя кохана, уважай: На червоне «Мерседесом» не в’їжджай! Бо авто ремонтувати, А тебе, дурну, ховати — То коштує таких грошей, Що аж жаль!Але вертаємося назад, до моїх дітóчих літ. Так ось: на нашому порозі з’явилася пані Вчителька. Цьоця Дозя церемонно познайомила мене з Маргаритою Григорівною. Перш ніж почати моє виховання, гостя наполягла, що буде краще, коли воно проходитиме тет-а-тет. Моя тітонька з такого щастя дуже зраділа, вбрала капелюшок і побігла до цьоці Жирафи на роботу, залишивши про всяк випадок моїй виховательці робочий телефон дядька Данила.
— Мене звати Маргарита Григорівна! — ще раз відрекомендувалася мені пані Вчителька. — Повтори, бо ім’я складне, рідкісне!
— Маргарина Григорівна! — запам’яталося легко, бо я знала, що так називався жир, який мама додавала до печива.
На пачках тієї маргарини були намальовані дві великі сині сливки: напевно, ренклод. Саме так художник оформив обгортку, не розуміючи, що російське слово «слівочний» означає «вершковий». Два великі, синьо-фіолетові, соковиті плоди ще довго красувалися на 250-грамових пачках маргарину — мабуть, доти, допоки на фабриці не використали весь старий тираж пергаментного паперу. Пізніше цей огріх таки виправили, бо коли я вже ходила до школи в Районному Центрі й інколи мама доручала мені купити пачку маргарину, то на нових обгортках з’явилася намальована корівка.
— Не маргарина, а Маргарита! — підібрала тонкі губи гостя. — До того ж правильно буде — «маргарин»: це слово чоловічого роду! Чула? Повтори, як мене звати!
— Маргарин Григорівна! — слухняно повторила я, хоч ніяк не могла второпати, чому ця пані зветься чоловічим ім’ям.
— Ти невиправна! Називай мене цьоця Марґо!
— Хенде хох! — засміялася я, згадавши, як викрикували хлопці на вулиці, граючись у війну, і приставила виховательці до грудей дуло іграшкового пістолета. — Якщо тобі не догода — віднині будеш цьоця Хендехох!
— Не буду я цьоця Хендехох, погане дівчисько! — перемінилася на лиці гостя, але тут же опанувала себе. — Давай придумаємо мені якесь гарне ім’я! Згода?
— Чудово! Зараз придумаємо! Ти літати вмієш?
— Ні, — звела догори свої вищипані брівки пані Вчителька.
— Значить, будеш цьоця Ківі!
— А це ще що таке?
— Це птаха! Вона тільки ходить,
