Переможець завжди самотнiй - Пауло Коельо

— «Коли на обличчя падають краплі дощу…» Атож, я бачила фільм, у якому хтось промовив ці слова. Я вже не пам’ятаю, який то був фільм.

— Але я приїхав сюди не плакати. Я приїхав сюди, щоб передати послання жінці, яку я кохаю. А для цього я повинен погасити кілька всесвітів або світів.

Замість злякатися цих слів, Олівія сміється. Адже цей навдивовижу приємний чоловік, добре вдягнений і який розмовляє добірною французькою мовою, зовсім не здається їй божевільним. Вона вже стомилася щодня чути одне й те саме: ви дуже гарна, ви варті більшого, скільки коштує ота річ, а скільки та, це дуже дорого, я трохи прогуляюся, а потім повернуся (ніхто, звісно, ніколи не повертався) і таке інше. А цей росіянин принаймні має почуття гумору.

— А навіщо вам руйнувати світ?

— Щоб відбудувати власний.

Олівія вже хотіла була сказати кілька втішних слів чоловікові, що сидів поруч із нею. Але вона боялася почути знамениту фразу: «Ви могли б наповнити сенсом моє життя», й на цьому розмова відразу урвалася б, бо вона мала зовсім інші плани на майбутнє. Крім того, було б ідіотською самовпевненістю з її боку повчати чоловіка, набагато старшого й набагато успішнішого, як він має долати свої труднощі. Вихід був у тому, щоб довідатися більше про його життя.

Зрештою, він заплатив їй — і заплатив добре — за її час.

– І як ви збираєтеся це робити?

— Тобі щось відомо про жаб?

— Про жаб? Він провадив:

— Деякі біологічні експерименти показують, що коли ми вкинемо жабу в резервуар, де вода має таку саму температуру, як і в тій водоймі, де вона жила, то вона сидітиме, не зворухнувшись, протягом усього часу, поки ми нагріватимемо воду. Жаба не реагує на поступове підвищення температури, на зміну середовища й помирає, коли вода закипає, роздута й щаслива. Проте інша жаба, яку ми вкинемо в резервуар із водою, яка вже кипить, негайно вистрибне з нього, напівобварена, але жива.

— До Олівії не відразу доходить, який це може мати зв’язок зі зруйнуванням світу, а Ігор далі розмотує низку своїх міркувань:

— Я поводився достоту так, як та зварена жаба. Не помічав, як змінюється моє середовище. Вважав, що все гаразд, що біль ущухне, це лише питання часу. Я був готовий померти, бо втратив найважливіше в моєму житті й замість реагувати варився у воді, яка щохвилини нагрівалася.

— Олівія набралася сміливості й запитала:

– І що ви втратили?

— По суті нічого; але бувають хвилини, коли життя розлучає двох людей тільки для того, аби вони зрозуміли, наскільки одне з них важливе для другого. Скажімо, вчора ввечері я бачив свою дружину з іншим чоловіком. Я знаю, вона хоче повернутися до мене, вона досі мене кохає, але не може наважитися на цей крок. Є такі жаби, які, навіть помираючи в киплячій воді, вважають, що головне підкорятися, а не боротися за своє виживання; мовляв, наказує той, хто може, а підкоряється той, хто має здоровий глузд. І де ж тут правда? А правда в тому, що ліпше вистрибнути зі складної ситуації обвареним, але живим і готовим діяти. І я переконаний, ти можеш мені в цьому допомогти.

Олівія намагається зрозуміти, щó відбувається в голові чоловіка, який сидить біля неї. І як могла якась жінка покинути чоловіка такого цікавого, спроможного говорити про речі, про які вона ніколи не чула. Проте кохання не підкоряється законам логіки — Олівія це знає, попри свій юний вік. Її коханий, наприклад, спроможний на брутальні вчинки, може навіть відлупцювати її ні за що, а проте вона й дня не прожила б без нього.

Про що вони, зрештою, говорили? Про жаб. І про те, ніби вона могла б допомогти йому. Звісно, допомогти вона йому не може ніяк, а тому ліпше змінити тему розмови.

– І як ви руйнуватимете світ?

Ігор показує на проїзну смугу набережної Круазетт.

— Скажімо, я не хочу, щоб ти поїхала на якесь свято, але відкрито сказати цього не можу. Але якщо я дочекаюся години пік і зупиню свою машину посеред вулиці, то через десять хвилин на ній утвориться довжелезний затор. Водії подумають: «Певно, сталася аварія», й наберуться терпіння. Мине ще чверть години, поки з’явиться поліція з тягачем-евакуатором, щоб забрати з вулиці пошкоджений автомобіль.

— Таке вже траплялося сотні разів.

— Але я на той час міг би вийти зі своєї машини й розкидати по вулиці цвяхи та гострі предмети. Я зробив би це дуже обережно, так, щоб ніхто нічого не помітив. Я набрався б терпіння й пофарбував би всі ці предмети в чорний колір, щоб вони зливалися з асфальтом. На той час, коли тягач-евакуатор наблизився б до мене, його шини перетворилися б на клапті. Тепер на дорозі застрягли б уже дві машини, й затор розтягся б до околиць цього маленького міста, в якому, ти, певне, живеш.

— Дуже дотепна вигадка з вашого боку, нічого не скажеш. Але все, чого б ви домоглися, — це затримати мене на одну годину.

Тепер настала черга Ігоря посміхнутися.

— Але я міг би ще кілька годин говорити про те, як ускладнити цю проблему, — наприклад, коли навколо машин зібрався б натовп, я кинув би під тягач невеличку димову шашку. Людей би опанувала паніка. Я вскочив би у свою машину, вдаючи переляк і ввімкнув би газ лише для того, щоб у ту саму мить розлити трохи бензину із запальнички на килимок свого автомобіля й викресати вогонь. Я встиг би