Осиний мед дикий - Ірина Савка
За якийсь час, поніжившись на сонці, Юзя ляпнула себе долонею по животі і швидко розплющила очі — на ньому проступили жовті пацьорки, ніби пухирі. Коли глядь, аж і в інших те саме. Дітиська схопилися і не знали, що робити. З переляку шубовснули в річку і стали натирати себе теплим намулом. Вилізли чорні і блискучі, як чортенята, тільки очі перелякано бігали і непокірно стирчали кіски. Що далі? Що робити? Погляди їхні впали на білосніжні Явдошині полотна, які вибілювалися під сонцем. Довго не думаючи, продерли в плоті дірку і порозлягалися на Явдошиних обрусах. Обсихали. Сонце висушило намул, який потріскався на голій шкірі, а в тріщинах блищали краплі меду…
Явдоха ще здалеку зчинила крик. Дівчатиська, як перелякані горобці, шугнули спершу в дірку у плоті, а потім у річку. Серед тих малих бешкетниць була Явдошина майбутня невістка, а моя мама.
Гусяче весілляУ сусідів через дорогу барвисто «вишивали» троїсті музики, скликаючи село на весілля.
Скрипкова мелодія то звивалася ніжно і грайливо, то стрімко злітала вгору, розсипаючи жмені чарівних звуків. Ображено жебоніли цимбали і, наздоганяючи скрипку, утворювали з нею злагоджений дует. Ну а бубен підтверджував, що він тут найзакличніший, його найдалі чути. Стояла літня днина. Тепло пахло квітами, а синє-синє небо посилало своє благословення молодій парі.
Ясько Терновий з Мариною, як найближчі сусіди, збиралися на шлюб і, вже святково вбравшись, давали настанови малій Ганнусі: нагодувати курчат, нарвати трави для корови і, головне, насікти трави для гусей, яких цього року мали півкопи — діти підростають, то треба подушки насипати. Томцьо вчиться у Львові, тож мус, щоб спав на своїй подушці, бо чужа — як та мачуха: тут гладко, а там мулько.
Ганнуся стояла, сумно опустивши руки, і слухала вже не скрипку, а тата, бо мама завше м’якше з нею говорила. А тато наказував, та ще й з притиском: «Щоб ти не стояла там за ворітьми і не чекала якого тістечка. Маєш що їсти в хаті, ти ще не до весіль». Але як не слухати музику? Як не дивитися на барвистий одяг молодої і дружок? Це ж через дорогу, зовсім близько. Ганнуся стояла за кущем калини, що пишно розрісся на розі хати, і їй добре було видно все весільне подвір’я. Дружки снували між музиками, несучи то стрічки, то мирт. Хлопці вже закінчували зелену браму, ставили закуску на стіл для викупу молодої. Вже йшли перші гості, музики грали марші. О… татові вже причепили букет з барвінку. Дівча згадало про свою роботу і хутко смикнуло на город.
Нарвала для корови молодої кукурудзянки, зеленого бурячиння, сипнула курчатам гречки і трохи сиру зверху. Коли це біля хліва нагадала про себе біла хмара гусей. Ги-ги-ги — тонко, пискляво ґелґотали гуси, ніби хотіли перекричати скрипку.
Боже! Падку! Гуси не годовані! Ганнуся сплеснула руками і знову шаснула на город. Що ж їм нарвати? На очі дівчинці потрапила велика пишна грядка маку, який вже зацвів рожевим і сизим квітом. Тугі пуп’янки де-не-де ще не цілком розпустилися і важко звисали на м’ясистих пагонах, терпко пахнучи. Але ж він такий пишний і густий, той мак, його можна прорідити, щоб краще ріс, — думала мала, і швиденько клала на руку ламкі стебла. Коли набрала добру в’язку, кинулася бігом на подвір’я. Гуси з криком і лопотінням помчали за нею. Ганнуся швиденько кинула мак межи птицю і знову подалася до калини, щоб дивитися на весілля.
Вже приїхав молодий з дружбами і ведуть торг за молоду. Вийшла Федорка до гостей — вся в стрічках, у віночку з мирту і білих квітів, у пишній горсетці і вишиваному фартушку. Чорні коси розпушені, несміливо заламує руки і кожному, кожному гостеві кланяється. «Навіть таким, як я», — думала Ганнуся і так хотіла там бути!
Нарешті заграв веселий марш, і весільна процесія вирушила до маленької церковці на горбі. Гупання бубнів ставало дедалі глухішим, і тільки малі «запорожці», збиваючи куряву босими ногами, бігли ззаду і блимали розпірками в штанцях.
Ганя вийшла зі своєї схованки і пішла на подвір’я. Мати Божа! Ноженята їй підкосилися і вона сіла на місці. Її гуси повклякали на траві в різних позах і хропіли. Сірий гусак, який водив стадо, лежав лапами догори, заскаливши одне око в небо. Біла гуска витягнула шию і ледве щось ґелґотіла. Інші гуси лежали без жодних ознак життя. Дівча тяжко зайшлося плачем. Вже не тішила скрипка, не радував вигляд молодої, мучила тільки думка про те, що ж скаже тато. І що буде з гусьми? Тридцять гусей! Це ж цілий маєток!
Сльози струмком бігли по худенькому личку. А зарадити нема кому — всі на весіллі. Ганнуся довго й розпачливо плакала, поки тривали служба Божа і вінчання в церкві. Вона безпорадно сиділа серед білої нерухомої гусячої ковдри, обхопивши руками гострі коліна, благаючи кожну гусочку встати, обіцяла, що добре доглядатиме за ними. Дівчинка тулила до себе обважнілі шиї і плакала.
Весілля було у розпалі, а в голові малої лише гупав бубен: гуп-дзень-дзень, гуп-дзень-дзень. І раптом — диво! Сірий гусак повернувся набік, силкуючись зіп’ятись на ноги, піднявся, а потім знову п’яно гикнув і ліг, смачно захропівши. Його рухи почали повторювати й інші гуси. Мала повеселіла і через шпарку в плоті взялася знову поглядати на сусідську забаву. На устах появився усміх. О, і вуйко Микола ходить, як той гусак, а вуйко Міхал охляв, як та біла гуска. «Ото вже весілля, — думала Ганнуся, — що у мене гусяче, що у них людське».
