Осиний мед дикий - Ірина Савка

І святочна чарка була смачнішою, ніж будь-коли. Молодиці були стримані, пишні і тільки деколи давали зауваження збитошним дітям, які веселилися на всю свою дитячу фантазію. Коли смеркло і морок зловив за очі, Іванило вдарив перший раз після посту у бубон. Дівчата аж засокотали ногами і ланцюгом, узявшись за руки, ворітником рушили на музики.

Вуйко Міхал, що грав на скрипці, так витинав головну тему, схиливши скрипку мало не до колін, що, здавалося, душа скрипки вилетить і не повернеться. Цимбали Федосика грали поважно, гонорово, молоточки бігали з витребеньками, доганяючи скрипку або забігаючи наперед, мовляв: ми теж можемо не гірше. А Іван презентував шкіряний великий бубен і був дуже на нього схожий (може, через те його називали Іванилом), і все казав: «Я є фундамент, бо що та дрібота варта без бубна…»

І от перше: бух, дзень, дзень, бух, дзень, дзень… А дівочі ноги вже тремтять. Вже на пальчиках повертають коло, вже шукають очима того, з яким би хотіли сплести руки. Пара за парою, панянка зліва стає… Чути заклик ведучого — і граціозні постаті дівчат у нових сукенках, що дзвоном розвіваються навколо струнких ніг, виконують всі закони танцю.

Бухкає бубен, витинають цимбали, верховодить скрипка…

Свято триває.

Троянишина грушка росла посеред городу, широка, крислата, її ніхто не обрізав, і лапаті віти схилялися до землі, зачіпаючи бараболиння. Груші родила великі, як кулаки, і коли вони дозрівали, то були пахучі і солодкі, як мед. Було вже після Спаса. Дітиська обірвали знизу все дерево і тільки на чубку красувались достиглі жовті кулі. А ще ті грушки оберігало якесь сіре плетиво, подібне до кошика, з якого вилітав рій невідомих комах. Старші за Софійку дівчата, серед яких і її сестра Маринка, гадали: бджоли це чи джмелі? І вирішили, що це таки лісові джмелі, а значить — там є мед. Але як його дістати? Треба лізти на вершечок грушки. І хто полізе? Обвели очима кругом і зупинились на Софійці. Легенька, спритна. Ну, певно, що Софійка. Вмить принесли від дідуся Гарного бджолярське спорядження на голову, на голі руки вдягнули старі капронові панчохи, а в руки дали велику поливану миску:

— Швиденько лізь, Софійко, ми тебе почекаємо.

Софійці лазити по деревах було не вперше, і вона, як та білка, почала дряпатися на грушку.

Правда, заважав великий капелюх з сіткою і миска, яка весь час зачіпалася за дрібні галузки. Ще кілька гілок і Софійка торкнеться чудернацького сірого кошика, що був ніби виплетений з маленьких і більших глибоких кружалець.

Кошик потужно загудів, коли Софійка силувалась зняти його з дерева, він тримався, наче приклеєний. І раптом великий рій злих ос накинувся на малу. Вони почали справжню атаку. Жалили в шию, в руки, лізли в пазуху і, коли почали впивати свої жала в голі ноги, Софійка не могла вже терпіти. Вона просто почала махати руками і не втримала рівноваги. Падала з самого вершка грушки, яка підставляла їй свої крислаті віти, щоб пом’якшити приземлення. За Софійкою вслід по гілках тарахкотіла миска. Впала дівчинка спиною на високі стебла бараболь. Перед її очима зблиснув сніп мерехтливих іскринок. Вона не розуміла, чи це гудуть оси, чи гуде голова. Бджолярський капелюх з’їхав набік, на грушці висіли шнурками панчохи, а купа принишклих дівчат мовчки дивилися на малу, боячись запитати, як вона. Видно, Софійчині ангели були поруч і не дали статися біді. Розпатлана, покусана, вона повільно піднялася і сіла.

Розлючені оси все ще кружляли над грушкою і боляче вжалили кількох дівчат, які навіть не ойкнули — напевне, хотіли цим полегшити Софійчин біль. Потім усі швидко, як горобці, розбіглися кожне до свого дому, бо ніхто вже не бажав меду. Просили тільки, щоб Софійка не поскаржилась мамі. Біля Софійки залишилася Маринка, винувато лупаючи великими чорними очима.

Явдоха білила полотна. Стояла погідна днина, і полотна довгими білими дорогами лежали в саду на чистому килимі зеленої трави, де їх більше голубило сонце. Час від часу Явдоха поливала полотна чистою водою і тішилася своєю роботою.

Полотна були рівні, тонкі, з прошвами мережива посередині — добрі будуть обруси і верета. Милуючи усміхом свої білі дороги, Явдоха краєм ока побачила гурт дівчатисьок, що пасли на оболоні гусей і бовтались у воді, з вереском піднімаючи бризки. Мокрі косенята прилипали шнурочками до лиця, пасемка лізли в очі, діти терли їх кулаками і знову шубовсяли у воду. Ґелґотіли гуси, кричали дівчатка. І, подивившись на їхні нехитрі ігриська, Явдоха скропила полотна і пішла до хати готувати обід. Скоро Стефан з хлопцями мали вернути з поля на полуднє. Сини ще малі, але вчаться господарської школи…

Дівчатиська повилазили з води і дзвонили зубами від холоду. Шкіра на них поїжилася, губи посиніли, малі шукали, де б то відігрітися. Струмки стікали з волосся по худеньких плечах, благенькі сорочечки поприлипали до запалих животів, які бурчали від невдоволення. Діти хотіли їсти, і Стефка, котра жила найближче, повідомила, що в неї вдома нікого нема — хатні повезли мед на продаж. О, таким солодким дивом мало хто з дівчат ласував, тож вони почали просити, щоб Стефка пригостила їх медом. Гуси сім’ями сиділи вкупі і час від часу лоскотали себе дзьобами, ніби дозволяли своїм пастушкам перерву. Тому товаришки, трохи відігрівшись, гуртом пішли за Стефкою.

Стебник, де стояли бочки з медом, був закритий на колодку. Дівчатка обійшли кругом, шукаючи можливості забратися всередину. А звідти йшов манливий запах воску і молодого меду. Знайшли! Як кошенята, видряпалися на горище і крізь вузьку щілину