Паперові міста - Джон Грін

— Отже, ти на бал зібрався, — повторив я.

— Вибач, — сказав він, так і не відриваючи очей від екрана.

Всі чудово знали, що я йти на бал не хочу. Мене він геть не вабив — ні повільні танці, ні швидкі, а особливо не вабила перспектива брати напрокат смокінг. Мені здавалося, що це чудовий спосіб підхопити якусь заразу від його попереднього носія, а я зовсім не бажав стати першим на світі незайманцем з лобковими вошами.

— Братан, — сказав Радарові Бен, — навіть кицям з першого курсу відомо про Кривавого Бена.

Радар опустив нарешті комп’ютер і зі співчуттям закивав.

— Так от, — провадив Бен, — у мене залишається два варіанти: або найняти когось за гроші на сайті, або злітати в Міссурі й викрасти там якусь кицюню, що виросла в селі.

Я намагався пояснити Бену, що «кицюня» — це сексизм і гидота, а не круте ретро, як він собі думає, але Бен усе одно від цього слівця не відмовився. Він і матінку свою кицюнею називав. Мабуть, цього вже не виправиш.

— Я запитаю Анжелу, може, вона кого порадить, — відказав Радар. — Хоча знайти тобі пару на бал буде важче, ніж свинець на золото перетворити.

— Так, це буде важко. Знайти тобі пару на бал — це важче, ніж свинець, — додав я.

Радар схвально грюкнув кулаком по дверцятах шафки — і тут-таки видав ще один варіант:

— Бене, знайти тобі пару на бал так важко, що уряд Сполучених Штатів не бачить можливості вирішити питання дипломатичним шляхом і має вдатися до військових дій.

Поки я намагався вигадати щось іще на цю тему, ми раптом помітили, що в наш бік цілеспрямовано рухається діжка анаболічних стероїдів, тільки в людській подобі, відома під іменем Чак Парсон. Чака не цікавив офіційний спорт, адже це відвернуло б його від основної мети його життя: одного дня заробити собі судимість за вбивство.

— Здоров, голубці,— привітався він.

— Чаку, — відказав я з усією можливою приязню. Чак нас не турбував майже два роки: хтось у світі крутих видав припис, щоб нам дали спокій. Тож дивно було, що він узагалі до нас заговорив.

Може, через те, що я зважився відповісти, обидва його ручиська з гуркотом вперлися в шафку обабіч мене. Обличчя його опинилося так близько, що можна було навіть спробувати вгадати, якою зубною пастою він користується.

— Що тобі відомо про Марго і Джейса?

— Е-е… — відказав я. І почав пригадувати все, що знав на цю тему: Джейс — перший і єдиний справжній хлопець у Марго Рот Шпігельман. Вони почали зустрічатися наприкінці минулого навчального року. І наступного року обоє планували вступати в Університет Флориди. Джейсу як видатному бейсболістові навіть давали стипендію. У Марго вдома він не бував, тільки забирав її, коли вони йшли кудись разом. Не можна було сказати, що він їй дуже подобається, проте не можна було сказати й того, що їй всерйоз подобається бодай хтось узагалі.

— Нічого, — нарешті відказав я.

— Не бреши! — тиснув він.

— Та я її ледве знаю! — сказав я, бо на той час це вже стало правдою.

Чак десь із хвилину міркував над моєю відповіддю, а я силкувався дивитися просто в його близько посаджені очиці. Він ледь помітно кивнув, потім відштовхнувся від шафи і пішов на урок «догляду за грудними м’язами». Задзеленчав другий дзвоник. До початку уроків залишалася одна хвилина. У нас із Радаром були початки аналізу, а у Бена — алгебра. Класи містилися поруч, і ми пішли разом, розраховуючи, що однокурсники дадуть нам пройти, і натовп справді розступався.

І я сказав:

— Знайти тобі пару на бал так важко, що навіть якщо тисячі мавп дати тисячу друкарських машинок, навряд чи за тисячу років бодай хтось із них надрукує: «Я піду на бал з Беном».

Бен не втерпів і почав жартувати сам із себе.

— Так, мої шанси мізерні, мені навіть бабуся нашого К. відмовила. Сказала, що чекає на запрошення від Радара.

Радар повільно кинув.

— Це правда, К. Вона в тебе любить братанів.

Забути про Чака і балакати про бал, куди я навіть іти не хотів, було дуже просто. Саме так того ранку все і складалося: мене ніщо особливо не турбувало — ні добре, ні лихе. Ми просто розважалися, і справи йшли досить непогано.

Наступні три години я провів у різних класах, намагаючись не дивитися на годинника, що висів над дошкою, але все ж таки раз у раз поглядав на нього і дивувався, чому так поволі збігає час. У мене вже є великий досвід: я дивлюся на ці годинники майже чотири роки, але їхня повільність не припиняє мене дивувати. Якщо я коли-небудь почую, що мені лишилося жити один день, я проведу його в священних стінах старшої школи Вінтер-парк, де, як усім відомо, один день триває тисячу років.

Хоч я і був упевнений у тому, що третій урок — фізика — триватиме вічність, він все ж таки закінчився. І ми з Беном пішли у їдальню. Радар обідав після п’ятого уроку, втім, як майже всі наші спільні друзі, тож ми з Беном зазвичай їли на самоті, тільки через пару стільців сиділи знайомі хлопці з драмгуртка. У той день ми обидва вибрали міні-піцу пепероні.

— Смачно, — прокоментував я.

Бен якось задумливо кивнув.

— Що? — поцікавився я.

— Нісьо, — відказав він з напханим ротом. Потім проковтнув. — Я знаю, що тобі це здається дурістю, але я хочу піти на бал.

— Перше: мені це не здається дурістю. Друге: якщо хочеш іти — йди. Третє: якщо я не помиляюся, ти навіть і не пробував нікого запросити.

— Я на фізиці Кассі Гімні запросив. Записку їй написав.

Я допитливо звів брови. Бен дістав з кишені шортів клаптик паперу. Я розгорнув його.

Бене,

Я б радо пішла, але мене вже запросив Френк. Вибач!

К.

Я згорнув аркушик і штовхнув його назад через стіл. Пам’ятаю, ми тут якось у футбол паперовою кулькою грали.

— Гаплик, — сказав я.

— Атож!

Я раптом збагнув, який гамір стоїть у їдальні. Ми посиділи мовчки, а потім Бен глянув на мене і дуже серйозно мовив:

— От у коледжі я надолужу. Про мене в «Книзі рекордів Гіннеса» напишуть: «Стільки гарнюніх киць більше ні в кого не було».

Я зареготав. І згадав Радарових