Якоб вирішує любити - Каталін Доріан Флореску

а спогад про них навіки стерти з людської пам'яті. Бо вони, хоч вже й не такі молоді, але так само підвладні Божій волі, почали злягатися вже через три тижні. Для Ельзи то не було добровільно, але й не небажано. Вона мусила прив'язати до себе цього чоловіка, що тільки заради неї пустився в таку важку дорогу.

Коли Якоб вранці після бурі з'явився на згарищі її дворища, то в Неперовому одязі виглядав, мов цибатий хлопчак, що витягнувся надто стрімко. Ельза мало не розреготалася на його вид, забувши про стан колись гордого, потім підупалого, а тепер і зовсім зруйнованого господарства, яке вона щойно була знову поставила на ноги за привезені з Америки гроші.

Хай полум'я відібрало в неї дворище, але йому ніколи не забрати землі, якою вона володіла. Та й більшість корів ночували на пасовищі, бо перед бурею їх не встигли загнати додому. І тільки коні Ніклауса, Ельзиного батька, стояли закриті в стайні. Він хотів, відколи померла його жінка, аби вони завжди були поблизу. «Коли я дивлюсь на коней, бачу її», — мурмотів він іноді. І ось тепер усі вони згоріли чи загинули під заваленою стайнею.

Та, либонь, й Ельза з батьком виглядали Якобові не менш дивачно, коли стояли отак серед двору, цілі закіптюжені, в нічних сорочках і чоботях. Від Якоба не сховалося, що люди, проходячи повз їхнє обійстя, позирали лиш покрадьки й здебільшого відверталися, хоча чужа біда мала б їх несамовито притягати.

Ельза була зайнята тим, що вишукувала в рештках майна щось бодай якось придатне, збирала інструменти та домашнє начиння. Наймити, яких покликали на жнива, тим часом шпорталися в гарячому попелі, шукаючи, де ще тліє. Знайшовши таке місце, вони заливали ямку водою, й звідти здіймалась пара. Ніклаус припав на коліна біля одного з коней і гладив його, мов живого.

Отак повільно наближався Якоб до них, уважно все розглядаючи і не спускаючи погляду з невеличкої, тендітної жінки, якій суджено було стати моєю матір'ю. Вона помітила його, коли він уже якийсь час простояв поруч. «І раптом з'явився він», — казатиме вона пізніше. — «Що ж мені залишалося?» Вона й справді так вважала.

Так ніби у неї не було вибору, коли він з'явився. Так ніби її життя поділилося навпіл: на життя до нього і життя з ним. Так ніби аж до цієї миті все було лише приготуванням, розбігом, звісно, не без значення, бо, як-не-як, вона побачила і зробила такі речі, про які інші могли тільки мріяти, а то й навіть не мріяли. Деякі з цих речей вона забере зі собою в могилу.

Їй було двадцять сім, для світу, в якому вона жила, вже стара жінка. В свої американські ночі, там, у Нью-Йорку, вона часто любила собі уявляти, що в неї ще буде щось велике. Щось, що стане винагородою за все чекання. «Щось велике, думала я, але на таке велике, як він, я не розраховувала», — розповідала вона згодом.

Хай там як, Якоба вона помітила, коли той, встромивши руки в кишені, сказав її батькові: «Брате, один з твоїх коней лежить мертвий перед аптекаревим домом». Він сплюнув, а тоді розтер носаком черевика маленьке вогке місце в поросі. «Така халепа. Я люблю коней, знаєш. Як бачиш щось таке, просто серце крається». Так промовляючи, він зайшов у двір і сів до важкого столу, який вони винесли разом із кріслом, ліжком та кількома килимами. Все це тепер стояло довкола й утворювало куліси для сцени, яку він замислив.

На стіл вистрибнув півень, розпушив пір'я і прокукурікав, хоча сонце стояло вже високо.

— Когут піє в білий день, — сказав Ніклаус, мій майбутній дідо. — Або він здурів, або з нас насміхається.

Ельза попросила котрогось наймита злити їй воду на руки, легко нахилилася вперед і вимила обличчя, руки й долоні, а тоді теж підійшла до столу. Ніклаус рушив за нею.

Вона довго й незворушно дивилася на Якоба, аж поки він не схопився на рівні ноги, так ніби раптом щось пригадав.

— Тобі тепер більше годиться сидіти, ніж мені, сестро, — сказав він, підсуваючи їй стілець.

Тепер Ельза могла розгледіти його в повен зріст, вона ледве сягала йому до грудей. І не було в ньому нічого, що їй могло б не сподобатись. Аж сама здивувалася зі своїх думок, але вона, по суті, була молода, і її погляд ще не був звернений в себе, як то стало пізніше. Коли ні вона, ні її батько нічого не промовили, Якоб докинув:

— Жахлива ніч, правда?

— Хто Ви? — запитала вона.

— Якоб.

— І чого Вам тут потрібно, Якобе?

— Що ж, сестро, я прийшов здалека, з Бокші. Мабуть, ти не знаєш, де та Бокша, це в горах. Я вирушив понад два місяці тому, щоби прийти до тебе.

— Якщо Вам потрібна робота, то її в нас, як бачите, вистачає, — перебила його Ельза.

— Я не за тим тут.

— А за чим же?

— Саме це я й збирався якраз розповісти. Мій батько був зі швабів. Коли я був