У затінку земної жінки - Олена Печорна

І наче в душу поцілила словом одним. Бо хіба ж не знав? Добре знав куди. Збираючись у поїздку, навіть жартував до дружини, мовляв, поїхали, серденько, в Україну, там у мене дві лавки, ще й млин. Що ж, показав учора і дві лавки уздовж печі, і млинок, яким мати пшеницю перетирає. Сміялася Франциска, до нього сміялася, а в очах такий смуток стояв, печаль і розгубленість. Невже люди ось так живуть? А як їй пояснити чому? Ніяк. Того й реготав голосно та завзято, киваючи то на лавки, то на млинок. А діти на печі гиготіли, тата учувши, батьки й собі всміхалися, винувато, правда. І навіть брат не здержався з Палажкою своєю. Хоч по правді… так Захару в грудях боліло, так щеміло, наче з печі весь жар вигребли й до серця притулили.

Щось схоже Власівна, видно, і зараз угледіла, бо махнула рукою старечою, та так жваво, що аж у плечі хруснуло.

— Ет, унучку, живи й радуйся. Онде, як я. І царя бачила, а теперечки й Леніна застала. І що?

— Що?

Баба хитро всміхнулася беззубим ротом:

— Поживу ще трохи — і за цим поминки справлю.

Захар аж сторопів знетельки, мало відра не впустив, ошелешений бабиною філософією. Добре, що саме мати озвалася:

— Захаре, синку! Іди до хати. Снідати будете. А я до сестрички збігаю, до Марусеньки, хрещеної твоєї.

Захар похапцем витягував відро з колодязя, коли мати вибігла з двору, зав’язуючи хустку на ходу. Спинилася коло нього й усміхнулася стишено.

— І Андрійко її буде. Такий шибеник росте, ніхто ради не дасть. О, а води наноси, синку, наноси. Там за хатою ночви. Як надумаєте одяг переполоскати з дороги, покажеш Фані своїй… як. Здрастуйте, Власівно. Бачите, яка радість у мене?

Стара кивала, кінчиком хустки утираючи зморшкувате лице.

— Ой, дочечко, таку радість і сліпий угледить, і глухий почує. Аби тільки дурний зрозумів, бо такий нині світ настав… черствий… до долі людської.

Найперше Франциска збагнула сонячного квітневого ранку в Горбові, що опинилася геть в іншому світі, відмінному від її звичного. Хвилювання далекої дороги й страх знайомства з українською ріднею відступили й поволі стишилися, відтак жінка згадувала вчорашню мандрівку спокійніше. Таки красивий край — ця українська сторона. Щойно повернули по Чернігівському шляху в бік Горбова, Франциска одразу ж зауважила неозорий простір, котрий неначе на шматки зеленавої тканини порізали. Верболози ховали зародки струмків, а ті бігли, переплітались, утворювали озерця і неквапом заповнювали собою низини. Зачувши незвичне шумовиння води, здивувалась, а Захар радісно всміхнувся.

— Шумить? Це дві Бруховиці, глибока й мілка, обмінюються водами, звідси і буркотливе шумовиння, і відповідне ймення. «Попівська Неудобщина» — ось як звалися ці землі ще з тої пори, коли належали Єлецькому монастирю, що в Чернігові, як і більша частина орних земель та лугів Горбова. Місце гарне, вигідно розташоване, — близько до міста, — але люди тут не обживаються. Бо й прибула вода, коли Десна розливається, затоплює, тоді стає суцільне болото. Аж поки сонце не поправить витівки весняної води. Подобається?

А як побачене могло не подобатись? Удалині, ген-ген по всьому обрію, виднілися луки впереміш із лісочками та гаями, святково осяяні промінням призахідного сонця, — погляду не відвести. Монотонне мугикання коліс воза перекрив мелодійний дзвін, що кликав прихожан на вечірню службу до церкви, купол якої вже було видно, як тільки від’їхали від переправи до Анисова. Краса, яка вразила Франциску в саме серце. То ось яка вона, Україна, за якою так сумував Захар!

Віз зі скреготом піднявся на черговий пагорб, яких так багато в цій місцині, що здається, ніби вони між собою змагаються, і перед очима замайоріла вже знайома картина поліських селищ. У квітучих садках, обрам­лені вищими тополями та вербами, виднілися біло­бокі хатки, укриті соломою. Вербові тини наче поясом підперізували обійстя, вигиналися навколо хат, хлівів та клунь. Вечоріло. Звідусіль чулися мелодійні переливчасті пісні, які раз по раз виплескувалися з хат, де, немов щічки чепурних молодиць, рожевіли свічечки каганців. Франциска вже бачила й чула на вокзалах та пристанях кобзарів з поводирями, які співали за милостиню. Але цей спів був інший, заворожував сріблястим мереживом гармонії і чистотою голосів. У неї вдома так не співають. Захар, ніби відчувши стан дружини, пояснив:

— Це жінки та дівчата збираються гуртом і вишивають, прядуть куделі льону, снують нитки на снов­ницях або виконують ще якусь роботу для своєї родини й співають. Усе з піснями, так і діло краще робиться. Потім усе зрозумієш, моя пташечко. Ти ж така в мене кмітлива й розумна.

Широка вулиця мала зробити декілька закрутів, а вже тоді показала трійчасту розвилку: ліворуч — на Геновку та Луговицю зі знаменитою цегельнею заможного Лукашенка, де колись підробляв у юності Захар; прямо — на Ковалівку та Грудок, дитинець Горбова, до батьківської хати; праворуч — на Астрянку та Куликівський шлях, де малим так любив гратися з хлопчаками та купатися в озерці Глинуші. Усе до щему в серці рідне для Захара й незвідано мінливе для Франциски. Але хто те розгледів і роздивився, коли небо громовицями підперезалось?

Добре, що хоч не все вимокло до нитки.

За спогадами незчулася, як розклала дитячий одяг на ослінчик охайними стосиками — Фані, Марійці й Іванку. А куди його далі прилаштувати? Земляна долівка, білені стіни, грубо тесаний стіл, лави, піч, скриня в кутку, грубка, за нею батьківське ліжко — невеликі статки. Зітхнула й уважніше придивилася до дерев’яної скрині. Найпевніше, речі тримають там, однак гостя посоромилася зазирнути досередини, наче то було щось таємничо-інтимне. Смішно, однак австрійка не могла повірити, що в хаті відсутнє справжнє дзеркало. На стіні, правда, висіло люстерко, але в ньому сама собі здавалася надто дрібною і якоюсь ненатуральною. Аби відволіктися, підійшла та стала перед так званим покуттям. В обрамленні вишитих рушників на неї дивилися лики святих, наче застерегти хотіли про красу неймовірну й про печаль людську. Схвильована, вражено пере­хрестилась, ступивши крок назад, і хутко, ніби її хто підганяв, відшукала серед речей свою Біблію.

Святе Письмо матінка подарувала їй, коли Франциска була ще дівчатком. Вона тоді читати як слід ще не навчилася, проте одразу ж, з першої миті поставилася до оберега побожно, з особливим душевним трепетом. Могла притулити до грудей, легесенько провести пальчиком по літерах, вдихнути аромат. Відчувала, що в такі миті не самотня, що всі її страхи, мрії, слова, учинки приймають беззастережно й безумовно. Не могла пояснити, звідки ця впевненість, просто знала, довірялась і вірила. А коли навчилася молитви, уже не могла інакше. Щоранку розмовляла з Богом і щоночі повіряла Йому свої печалі. От і зараз притисла Біблію до себе, заплющила очі й прошепотіла: «Спаси і помилуй», тамуючи чудернацьке тремтіння в тілі… Коли ж Захар за­йшов до хати, застав дружину геть стривоженою. Завжди привітна й умиротворена, нині Франциска дивилася на нього очима, повними страху.

— Тихенько. А ти вже й речі встигла розкласти? Моя господиня!

— Мам, тату… — озвалися діти з печі, а Франциска наче й сама прокинулась, як змогла, усміхнулася до малечі, поклала долоні на круглий живіт, де вже било­ся нове життя, і довірливо подивилася в очі чоловіка.

— Усе добре. Це ж твій дім. А твій дім не може не подобатись…