У затінку земної жінки - Олена Печорна

бідолаху квітчастим пледом і зиркає на годинник — дев’ята. Уже дев’ята. Що ж, у дітей, вочевидь, добігає перший урок. Про дітей думати найскладніше, тому Жанна старається відігнати ці думки якнайдалі. Мовляв, школа та й школа, Куликівка, звісно, не столична гімназія, це зрозуміло, от тільки що тепер удієш? Мусили. Головне — не застрягнути в цьому «музеї» назавжди. Вони не затримаються. Усе буде добре. Буде. Треба лиш трошечки зачекати, зовсім трошечки…

На цій думці магія ранку з обов’язковим позитивним мисленням спіткнулися, як то кажуть, з розгону. Жанна тихенько сіла на вже зібраний диван, підібгала ноги під себе, як робила це давно-давно, ще дівчатком, і заплющила очі — the end.

— Галино, так ти йдеш рибу смажити чи ні? Я карасів хочу! — почулось із стареньких облущених сіней, а важкі кирзові чоботи тупотіли так голосно, наче це вони зголодніли. Свекруха мусила облишити перебирання картоплі й таки піти до чоловіка. Чи до карасів? Стежка тулиться до вікон їхньої тимчасової спальні, тому в прочинену кватирку заповзає жіноче сичання:

— А щоб тебе… І де ти взявся на мою голову, тригладітор…

Жанні хочеться затулити вуха та вимкнути цей недо­лугий ранок, натомість жінка скручується калачиком і робиться маленькою-маленькою, майже непоміт­ною, ніби й нема її і ніколи не було. Свекри гомонять на кухні, шкварчить олія, будинком розтікається запах смаженої риби — огидний до одуріння, а запитання лізуть з усіх щілин:

— Невістка досі не виходила? Ото ще городська цяця. Могла б і вона риби підсмажити.

— Погано їй, хіба не бачиш? Хоч би знову в больницю не загриміла. Усе в тому Києві спустили, за душею ні копійки. А за що лікуватись?

— Нє, добрі карасики, Галько, аж солодкі. Моʼ, піти покликати, га? Хай би посмакувала.

— Сама вийде. А як спить? — Свекруха совала чавун­ки до печі, лаштуючи борщ на вечерю. Окрім запаху смаженої риби, виразно потягло вареною капустою. Треба віддати господині належне — Галина Іванівна дбала про всіх, як могла: і приготувати встигала, і так-сяк прибрати, ще й машину пральну витяг­ла в сад, щоб невістка не гнулася над тазиками.

— Еге, так вона й до обіду спати буде.

— Що ти понімаєш! Цілу ніч вовтузилася, видно, погано було. А вранці Максима з дітьми провела й така зелена зробилася, така ніяка. Страшно дивитись.

Свекор смачно прицмокнув.

— Видно, слабі баби в Києві тому, Галю. Непутьові. Прийдеться нашому синку на своєму горбі сім’ю тягнути.

— Спасибі Богу, що хоч Мишко Прокопенко Максима в адміністрацію пристроїв. У тій… Як її, Васю?

— Обʼєднаній територіальній громаді. О-те-ге.

— Еге. Те-ге. Бо що з Києва того? — бубоніла свекруха, ніби «Отче наш» читала. — Дорого — страшне. Таксуй не таксуй, а оренда квартири ой кусається. І журналістом попробуй зароби. Як де лучче платять, так все зайнято. А тут як-не-як перший заступник голови. Ще б невісточку кудись пристроїти хоч ненадовго. Щоб як у людей.

Двері до першої кімнати, а заразом їдальні та кухні, легесенько, ніби ненароком, смикнув протяг, за сусідським парканом, мабуть, усоте за ранок заверещала коза, а свекор, простий сільський чоловік, не довго думаючи, виплюнув кістки прямісінько в миску:

— Щас… Кому отутечки, Галько, оті писаки нужні? Хай пише тепер про корів і свиней. Ги-ги. Іч, як складно вийшло. А головне — чиста правда. Од Києва одскочила й зразу ж всралась.

— Цить ти, дурень старий. Їж давай і будемо картоплю перебрану в погріб опускать. Максим казав, що в інтернеті їхньому морози намальовані. А моʼ ж, таки до вечора вправимось.

Коли хряснули вхідні двері, нею опанувало відчуття, ніби помиї підступили під самісіньке горло й вона от-от ними захлинеться. Ще місяць тому Жанна подібного не подарувала б, натомість влаштувала б показовий виступ про свою — і лише свою! — історію успіху, що ого-го. Бо чого досяг їхній синок у Києві, а що встигла реалізувати вона? Про корів і свиней, кажете? Що ж, про корів і свиней. Жінка рвучко підвелася, рішуче підійшла до трюмо, яке хтось колись поставив у куток, смикнула штору вбік, і сонячне проміння миттю наповнило кімнатку, вихопивши із сутінків знайомий силует.

— А тепер, Жанно Валеріївно Коломієць, розкажи, хто ти є?

Жінка у відображенні дивилася прямісінько в очі — прискіпливо, з викликом. Мовляв, оце і все, що лишилося від тебе колишньої? Ану ж бо, будь чесною бодай сама із собою. Як таких називають? Як? Старо­родящая? Спересердя вхопила гребінець, аби хоч щось хоч якось привести до ладу. Волосся завжди було її окрасою, однак цієї миті стильна зачіска на­гадувала скуйовджене кубло. Ще трохи — і си­вина засвітиться. А довкола очей що за павутиння? Вказівними пальцями натягнула шкіру, спробувала всміхнутись — і сахнулась. Обережно, так, ніби могло струмом ударити, поклала долоні на ледь-ледь округлий животик. Пальці зрадницьки тремтіли. Повернулася вліво, вправо… Рожевий атлас підкрес­лював опуклість ліній і здавався таким недоречним у цих стінах: чудернацька забаганка столичної цяці… і не більше.

— Так, Жанночко, так. Ти тут чужа… І ніколи своєю не станеш. — Жінка мимоволі вирівняла спину й розправила плечі. — От і добре. Про корів і свиней? Значить, буде і про корів, і про свиней.

— Ме-ме-ме… — наче відчула, бо верещала, аж захóдилася сусідська коза, дерлася на огорожу й уперто сіпала ціпок. Однак Жанна того вже не чула, натомість дістала із шухляди старенький ноутбук, підсунула ближче стілець, поспіхом сіла й зиркнула спідлоба на будильник.

— Нічого-нічого. Для початку вистачить і двох годин… Ось так. Дванадцята нуль-нуль. Ти продзвениш опівдні.

За мить стрілка курсору спіймала папку з короткою назвою «Книга», два легенькі натискання — і на весь робочий стіл вигулькує могильний надгробок. Нічого особливого. Ніби. Звичайне «робоче» фото з тих, котрі звикла робити, збираючи матеріали для чергового проєкту, адже потім значно легше «оживляти» картинки в пам’яті. От і зараз схилилась і придивилась уважніше. Осінь. Це помітно, бо в небі народжується перший сніг. А внизу, біля самісінької землі, плететься барвінок. Зелений, кучерявий, він тягнеться на могилу, котра нічим не вирізняється з-поміж інших. Прямі лінії, камінь сірого кольору, здається, не мармур. Чорний прямокутник посере­дині, а в ньому — жіноче обличчя й напис «Пономаренко Франциска Францівна». Нижче цифри, у які вмістилося життя. 9.08.1895—7.10.1980.

Жанна заплющує очі, мить сидить у суцільній тиші, бо навіть сусідська коза замовкає, упокорена таїнством небаченого досі дійства. Затим жінка розплющує повіки, голосно видихає, так, ніби з повітрям вивільняє внутрішню тривогу, страх, розчарування, біль, образу, усміхається незнайомці й з надією, адже, окрім неї, уже нічого не лишилося, шепоче:

— Ну от. Час починати знайомство… Найзагадковіше знайомство в часі.

Чужинка

Іди зі мною через три світи —

Крізь небо, пекло і шляхи безкраї…

Моєму серцю снишся тільки ти…

Нам болісно далеко ще до Раю…

Хай сотні фраз, що спалюють дотла

Не розірвуть тонкий зв’язок між нами…

Так хочеться безмежного тепла…

Ми стоїмо, розвіяні вітрами…

Між небом і землею — я і ти…

Дві постаті, два грішники, дві муки…

Навік з тобою… Через всі світи,

Ніколи не роз’єднуючи руки…

Марина Лапай

Горизонтом ширилась і розтікалась велетенська чорнильна пляма такого пронизливого фіолетового забарвлення, що вишні, які саме стояли