Білі зуби - Зеді Сміт

— Що продаєм, дядя? — глипнув Мерлін на прибульця, котрий стояв у своєму вельветі під променями вранішнього зимового сонця. — Енциклопедії чи Господа?

Арчі помітив, що цей хлопак мав звичку наголошувати окремі слова, широким рухом поводячи головою від правого плеча до лівого. Описавши таку дугу, він кілька разів кивнув.

— Бо якщо йдеться про енциклопедії, то ми їх маємо досить, в сенсі інформації… а щодо Господа, то ви помилилися будинком. У нас тут справжній бордель. Ясно, про що я? — І Мерлін, ще кілька разів кивнувши, зробив рух, аби зачинити двері.

Арчі заперечно похитав головою, усміхнувся і лишився стояти, де був.

— Ее… з вами все окей? — запитав Мерлін, не випускаючи з рук клямки. — Я можу чимось вам допомогти? Ви не обкурились, нє?

— Я побачив вашу афішу, — сказав Арчі.

Мерлін потягнув косячок і глянув на гостя здивовано:

— Оту-о афішу? — Він навіть визирнув з дверей, щоби простежити, куди подивився Арчі. З вікна верхнього поверху звисало донизу велике біле простирадло. По всій його ширині різнокольоровими буквами було написано: ЛАСКАВО ПРОСИМО НА СВЯТО «КІНЦЯ СВІТУ», 1975.

Мерлін знизав плечима.

— Нда, старий, кажись, кінця світу не вийшло — от нєвєзуха. А може, навпаки, благословення, — додав хлопець приязно, — залежить, як ви на це дивитеся.

— Благословення, — пристрасно запевнив Арчі, — стовідсоткове щасливе благословення.

— Так ви, є, це зайшли сказати? — запитав Мерлін, трошки відступаючи за двері, на випадок, якщо прибулець не тільки шизанутий, а ще й агресивний, — ви по таких питаннях виступаєте? То був просто жарт, розумієте, нічого більше.

— Це, скажімо так, привернуло мою увагу, — сказав Арчі, продовжуючи либитися, як божевільний, — я просто проїжджав вулицею, шукаючи, ну, знаєте, де б оце випити, бо ж Новий рік, собачий настрій і все таке — а тут ще й ранок був паскудний, — і тут я натрапляю на вас. Кинув монетку і подумав, а чого б і ні.

Мерліна такий поворот розмови зовсім спантеличив.

— Е, розумієте, дядя, ну, вечірка вже нібито і закінчилася. Крім того, мені здається, що ви типу трохи в іншій віковій категорії… якщо ви розумієте, що я маю на увазі.

Тут Мерліну стало зовсім незручно; адже під його прикидом ховалося насправді добре серце чемного хлопчика з середнього класу, котрого вчили поважати старших.

— Я мав на увазі, — продовжив він після довгої незручної паузи, — що тут збирається трохи молодша публіка, ніж та, з якою ви звикли спілкуватися. У нас тут щось типу комуни.

— Тоді я значно старшим був, — вперто пхаючись до дверей, замугикав Арчі трек Ділана десятирічної давності, — тепер молодшим став.

Мерлін витягнув з-за вуха ще одну цигарку і поморщився:

— Послухай, дядя, я не можу так просто пускати будь-кого з вулиці, розумієш? Ну, ти ж можеш бути поліцейським, чи маніяком якимсь, чи…

Але щось в обличчі Арчі — великому, невинному, просвітленому надією — нагадало Тіму піднесені недільні проповіді доброго вікарія сусідської Снербруцької церкви про християнську добросердність та благочинність.

— Та до біса! Нині ж Новий рік, блін. Заходьте давайте.

Арчі зробив крок повз Мерліна й опинився у довгому коридорі, з якого праворуч і ліворуч відчинені двері вели до кімнат, сходами можна було піднятися на другий поверх, а ще далі виднівся вихід у сад. Підлогу встеляли об’їдки рослинного і тваринного походження та різнокаліберні скалки посуду, по всій довжині коридору на матрацах та іншому постільному причандаллі спали люди — їхні тіла, ніби хвилі Червоного моря, неохоче розсувалися, звільняючи місце, аби він пройшов. У закапелках кімнат можна було спостерігати всі види людської життєдіяльності: там цілувалися, годували грудьми, займалися сексом, блювали — робили все те, що, як правило, роблять мешканці комун, якщо вірити «Санді Саплмент». Якийсь час його забавляла думка, що й він би міг пірнути між ці тіла (у нього ж тепер було повно часу, тонни часу, котрий стікав між його пальцями), проте далі Арчі вирішив, що спершу варто було б ковтнути чогось міцного. Він пройшов коридор і опинився у прохолоді саду, де на вогкому газоні поснули всі ті, хто втратив надію знайти собі місце в теплому будинку. Мріючи про віскі з тоніком, пробрався до невеличкого столика, на якому, неначе міраж у пустелі порожніх пляшок, маячіло щось, що формою нагадувало карафку «Джек Деніелс».

— Не проти, якщо я?..

Двоє чорних хлопців, до пояса гола китаянка та зодягнута в тогу біла жінка сиділи довкола столика на дерев’яних стільцях і грали в дурня. Арчі вже простягнув руку до пляшки, як жінка в тозі вказала йому на недопалок.

— Там попелу повно, дорогенький. Якийсь придурок кинув у таке класне віскі цигарку. Візьми он трохи пері — тут ще повно всякого лайна лишилося.

Арчі посміхнувся на таке застереження і з вдячністю пристав на пропозицію.

Сів і налив собі натомість велику склянку молочного лікеру.

Вже після кількох склянок Арчі здавалося, що він знає Кліва та Лео, Ван Ші та Петронію все життя і дуже близько. Зараз він міг би намалювати кожну бубочку довкола сосків Ван Ші, кожну волосинку в косах, котрі постійно спадали Петронії на обличчя, коли вона щось говорила. До 11-ї ранку він уже любив їх усіх, як любив би своїх дітей, якби вони у нього були. Навзаєм вони доводили йому,